|
 ³ Тема: Культура населення Монастирчаністорик Сімейна обрядовість Сімейна обрядовість населення Монастирчан завжди була нерозривно пов’язана з життєдіяльністю людини і має дуже незначні тенденції до змін, та й то зумовлені хіба що крахом звичного світобачення. Саме даній особливості завдячуємо ми зараз, знайомлячись з народними традиціями, котрі зародилися тисячі років тому. Звичайно, вони постають перед нами вже не в первозданному вигляді і далеко не повністю. Причина цього – прийняття християнства, котре несло в собі зовсім інші, відмінні від язичницьких, ідеї. Християнська релігія власне і спричинилася до порушення цілісності язичницького світогляду. Але, з іншого боку, вона ж внесла в слов’янську звичаєвість нові тенденції, дещо модернізувавши її для нових умов і забезпечивши, таким чином, подальше існування цього оригінального культурного конгломерату, зовнішність якого була християнізована, але суть лишилася яскраво язичницькою. Він проіснував дуже довго і почасти зберігся й досі. Але на сучасному етапі монастирчанці мають змогу використовувати лише невелику його частину, оскільки в радянські часи войовничого атеїзму та денаціоналізації народна духовність підмінялася безликим замінником й поступово забувалася. Нижченаведена фіксація сімейної обрядовості населення Монастирчан характерна переважно для кінця XIX - 1 половини XX століття. 1. Виховання дітей Вагітна жінка не відзначалася якимось особливим статусом у сім’ї: аж до пологів вона виконувала звичну (окрім найважчої) роботу. Коли наставав час родити, посилали по ба́бу (в Монастирчанах так називали повитуху). Зазвичай у селі було дві баби - старша і молодша. Згідно з метрикальними церковними записами, в 1894 році бабами в Монастирчанах працювали Анна Гоцанюк та Євдокія Дмитраш, в 1900 - Євдокія Дмитраш та Євдокія Дерев’янко, а з 1928 року старшою бабою вважалася Катерина Дерев’янко. Баби, звичайно, користувалися повагою в селян. Баба не могла відмовлятися від викликів, навіть якщо йшла в бідну сім’ю, тобто мала працювати задарма. В час пологів уся родина молилася, особливо якщо цей процес був ускладнений. Молилася і сама баба. Відразу після народження баба зав’язувала дитині пуповину льняним пові́смом (зсуканою з клоччя ниткою), а потім обривала, перетинала чи залишала, аби з часом відпала сама. Затим немовля занурювалось у купіль, куди батько заздалегідь кидав гроші (“аби́ дити́на бу́ла бага́тов”), а якщо то була дівчинка - то ще й меду (“аби́ бу́ла соло́дков”), і баба купала новонародженого. Гроші з купелі вона потім забирала собі в якості плати (іноді бабі платили ще й якимсь товаром). Якщо дитина народжувалася “в чіпци́” (в “сорочці”), вважали, що вона буде щасливою. Коли ж на тілі немовляти був якийсь родимий знак, його іноді відмовляли. Ще перед народженням дитини над по́стіллю встановлювалися ра́мці. Коли пологи закінчувалися, на рамці вішалися дві-три вере́ти, які відгороджували породіллю з дитиною від сторонніх очей. В той самий день (максимум - на другий день; пізніше – до місяця) дитину несли “до хреста́” - охрестити, бо боялися, щоб вона не померла нехрещеною. Поки дитина була неохрещеною, вона вважалася дуже вразливою до впливу злих сил, тому при ній не можна було промовляти поганих слів, згадувати нечистого і т.п. Одночасно до породіллі в цей час допускалися всі, окрім жінок, бо вважали, що жінка може бути нечистою. Сама ж породілля не сміла виходити увечері надвір. Якщо немовля народжувалося мертвим, баба охрещувала його сама: лила жінці на живіт свячену воду, промовляла “Креща́ється раб (раба́) Бо́жий (ім’я)” і перехрещувала живіт трьома пальцями (зверху вниз і зліва направо) зі словами “Во і́м’я Отця́, і Си́на, і Свято́го Ду́ха. Амі́нь”. У випадку ж, коли новонароджений був при смерті, з вулиці приводили перших зустрічних в якості кума і куми, брали дві кри́жми, шматок полотна і похапцем несли дитину до церкви хрестити (або ж, за наявністю священика, хрестили прямо на місці). Іноді по́критки (дівчата, що народжували дітей таємно, від випадкового зв’язку) стра́чували дітей, викидаючи в обочі́. Але траплялося це вкрай рідко, крім того, постерунко́ві ретельно розслідували такі випадки і винних карали. Про підкидування немовлят в Монастирчанах даних немає. Натомість деякі бідні багатодітні сім’ї іноді добровільно віддавали дитину (від року до п’яти) бездітним родичам, а зрідка – й чужим людям. Доля покриток та їх дітей була тяжкою - громада їх зневажала. Покриток родина часто виганяла з дому, їм рубали косу. Дітей покриток називали копила́ми (копили́цьома). Для охрещення здорову дитину несли до церкви в пеле́нці, іноді обгорнутій убру́ском, куди клали окраєць хліба, ґа́лку цукру та трохи васильку. В ку́ми запрошували, як правило, рідню, сусідів або добре знайомих людей. Кум і кума (нана́шко та нана́шка, хрещені батько і мати дитини) брали для майбутнього похресника подарунки - цукор, матерію тощо. Відмовлятися від кумівства було не годилося, це вважалося великим гріхом. До церкви дитину заносила кума. Кумам давали по свічці, затим священик лив дитині на голівку святу воду і охрещував її, даючи ім’я (адже до хрещення немовля називали просто дитиною). Переважно новонародженим давали імена родичів: діда, баби, батька, матері і т.д. Якщо дитина народжувалася напередодні якогось свята, приуроченого певному святому, чи й на саме свято, їй обов’язково давали ім’я того святого, і відтоді він вважався її ангелом-хоронителем. Незаконнонародженим імена вибирав священик - переважно немилозвучні, або ж взяті з церковного календаря. Найпоширенішими колись були хлопчачі імена Васи́ль, Нико́ла, Миха́йло (Миха́сь), Дми́тир, Анто́сь, Феду́нь, Ілько́, Ште́фан; дівчачі - Юсти́на, Мари́ні, Пара́ні, А́нна, Насту́ні, Катери́на, До́ні (Явдо́ха). Рідкісними вважалися імена Макі́й (Матвій), Гаври́ло, Мики́та, Дани́ло. Після обряду охрещення ксьондз змащував чоло, вуха, груди, долоні, стопи дитини миром. Затим тричі питав дитину (через кумів-посередників), чи відрікається вона від Сатани й чи обіцяє служити Богові, на що куми (від імені дитини) тричі відповідали ствердно. В час охрещення дитини мати чекала під церквою, не маючи права заходити всередину. Аж після того вона “йшла до віво́ду”. Спочатку священик читав над нею молитви біля порога. Затим жінка брала його за фело́н, і ксьондз вів її до престолу. Тут він знову молився над нею, давав на руки дитя, ще молився, а під кінець перехрещував і окроплював свяченою водою. З цього часу така жінка мала ставати в церкві до жінок і покривати голову. Після повернення з церкви вдома влаштовувалася гостина, на яку, крім членів сім’ї, запрошувалася баба та куми. Іноді влаштовували навіть великі гостини. Поки святкувалися хрестини і в хаті залишалися куми, жінка з дитиною на постелі все ще завішувалися веретами. Потім їх знімали. Сама ж жінка-породілля називалася в той час полі́жкінє. Маленьких діточок матері плекали грудьми переважно рік чи два (а якщо довго не було нових дітей, то й три-чотири роки). Якщо ж мати не мала свого молока, то дитину годували коров’ячим, з розмоченою в нім булкою, або молочною манною кашею (з ґрі́сіку). Якогось сталого розпорядку годування дитини не існувало, їсти їй давали тоді, коли зголодніє й почне плакати. Якщо кількохмісячна дитина була неспокійною, в якості сучасного дурачка їй давали до рота цукор, зав’язаний у хусточку. Для повивання немовляти використовували пеленки з розірваних на шматки старих сорочок і спідниць (які були особливо м’якими). Згодом купували швабське́ полотно (тонше за звичайне) і шили з нього сорочину (сорочьи́). Вповиту дитину зав’язували до трьох місяців – “аби́ бу́ли рі́вні но́ги”. Немовлят матері́ цілу ніч тримали під боком. Пізніше їх перекладали в колиску. Колиска виготовлялася з явора (іноді з інших порід дерев) у вигляді півциліндра (з округлим дном). Підвішували її з допомогою шнурів, товстого дроту чи ланцюгів, що кріпилися до країв колиски, під стелею чи до ра́мців. В першому випадку шнури чіпляли за два гаки, вбиті в стелю, а в другому - перекидали через два дерев’яні каблучки́, котрі розміщувалися на рамцях. В обох випадках колиска висіла в ногах постелі, ближче до печі. Колисали колиску лежачи, тягнучи за прикріплену до її краю мотузку. Заколисування дитини супроводжувалося найрізноманітнішими колисковими піснями. Коли дитина ледь підростала, її починали вчити потроху говорити, а також попереджати про природні потреби. Малих дітей бавили здебільшого старші діти, адже дорослі постійно були завантажені роботою. Якщо ж не було кому доглянути за дитиною, її залишали саму. Коли дитина могла вже сидіти чи стояти, її лишали в бочці (ґіле́тю), попередньо там постеливши. Іграшок діти практично не мали, замість того бавилися дерев’яними ложками та металевими поливаними горнятками, нанизаними на нитку ґудзиками, ляльками з ганчір’я (останні нерідко виготовлялися самими дітьми за зразком мами). Навчившись ходити, діти починали бавитися з сусідськими дітьми. В дитячому середовищі були поширені різні цікаві ігри: “Бальо́на”, “Но́жика”, “В ямки́”, “В ґу́дзики”, “Кі́чка”, “Ме́та” і інші. З цими та іншими іграми пов’язаний цілий пласт дитячого фольклору: прислів’я та приказки, примовки, лічилки, дражнилки, віршики, пісеньки і т.д. З двох років, навчившись тримати ложку, дитина могла їсти з старшими. Їжу їй давали в окремій мисочці. Якщо вона ще не вміла роз’їда́ти (пережовувати) їжу, це за неї робила мама. З шести років дитині дозволялося харчуватися за спільним столом, в голові якого сидів батько, потім мати та решта дітей. Їли всі з великої миски, зберігаючи тишу. Хлопчиків вперше стригли з двох років, як правило наголо (“під будз”). Зстрижене волосся іноді ховали. Молитися дітей вчили десь з трьох років. Вони мали знати “О́тче наш”, “Богоро́дице Ді́во” та “А́нгелю-хорони́телю мій”. Коли йшли до школи, вчили ще й “Ві́рую” та 10 заповідей Божих. В сім років дитині давали розв’язати власну пуповину (котру мати доти зберігала, відховавши ще при народженні) – “аби́ бу́ла му́дра”. З п’яти-шести років дітей починали залучати до найпростішої праці. Так, з шести років вони вже пасли гусей, а з десяти їм доручали наглядати за худобою. В виховному процесі широко застосовувалися фізичні покарання, які виконувалися як батьком та матір’ю, так і старшими братами чи сестрами. Для биття використовували, окрім долоні та кулака, ще й бук (прут) та пасо́к (ремінь). Часто для покарання в хаті тримали спеціальний бук, котрий зберігався у важкодоступних для дітей місцях. Бити дітей починали від одного року - і аж до весілля. При чому нерідко били досить жорстоко (“Би́тий, як га́ман”). Курити чи пити хлопець офіційно мав право лише після армії, доти це “задоволення” каралося. Щоправда, у всі часи хлопці пробували нишком і те, й друге. У сім років, перед тим, як іти до школи, діти вперше сповідалися. Дівчатка йшли до причастя у віночках з барвінку чи мирти, в білих сукє́ночках, хлопчики - в білих сорочечках та штанцях. Хоч дітей колись народжувалося багато, серед них спостерігалася вкрай висока смертність, що пояснювалося відсутністю професійного медичного обслуговування селян. Щоправда, в Солотвині був лікар, але лікування коштувало дуже дорого і для селян було недоступним. Дуже поширеними були такі дитячі хвороби, як запалення легенів, скарлатина (шкарляти́на), нежить (ка́тир), віспа, коклюш і т.п. Лікування їх в домашніх умовах було досить примітивним та малоефективним. Так, при запаленні легенів клали банки, при нежиті (окрім використання банок) натирали хворих горівкою чи хренем, при віспі дитину посилено вигрівали, при коклюші - носили під вечір понад воду і т.д. Тому дітей, як правило, щороку вмирало набагато більше, ніж дорослих, про що свідчать церковні книги. Так, протягом 1900 року в Монастирчанах померло 49 чоловік, з них 33 дітей віком від 1 місяця до 12 років, в 1905 році – 79 чоловік, з них 50 дітей, в 1920 році - 47 чоловік, з них 18 дітей, в 1930 році - 41 чоловік, з них 30 дітей. Коли в сім’ї помирала дитина, робили невеликий пра́зник, в ході якого молодь веселилася й грала в гру “Ши́ло” (“йшли ши́ла”). Якщо померлій дитині було не більше семи років, за нею гріх було плакати, бо вважалося, що то ангел (безгрішна), і йде прямо на небо (така дитина вважалася щасливою). Здавна розрізняли різні вікові категорії дітей: до одного року - дити́на, від 2 до 6-7 років хлопчик - бахуре́ць, з 8 років - ба́хур, з 10-12 років - хлопч́ук, з 15-16 років - пі́дпарубок, з 18 років - па́рубок (хлопчи́ще); від 2 до 10 років дівчинка - дівчьи́, з 10-12 років - дівчу́к, з 15-16 років - ді́вка. Відповідно до віку діти і вдягалися. До трьох років всі вони носили довгу сорочку (довжьи́нку). З трьох років дівчинці шили сукє́ночку (здебільшого красе́ньку, з купованої матерії), а для хлопчика - полоте́нні (з біленого полотна) штанці і сорочку (іноді вишивану). Коли ж діти йшли до школи (з семи років), то дівчатка вдягали ще й блюзочки́ зі збірками (фальба́нками), а хлопчики - блюзчини́ або каба́ти (куфайочки). Діти з бідніших родин взувалися в шкіряні постоли або ходили босі, діти ж заможних батьків носили черевички. 2. Весілля (вісільи́) Надумавши одружитися, хлопець обирав з-поміж членів своєї родини когось в старости́. Староста приходив до хати дівчини і звертався до її батьків з промовою, суть якої полягала в тому, що його послав такий-то, котрий хоче женитися, й чи віддадуть за нього доньку; дівчина в цей час стояла коло печі й “колупала” її. Якщо все залагоджувалося, старосту садовили за стіл і гостили, а затим домовлялися про час проведення зго́дин. Іноді, щоправда, про згодини домовлялися батьки наречених. В таких випадках, звичайно, на симпатії та бажання молодих людей зважали мало. Нерідко, якщо хлопець був зі сторони, дівчина навіть не була з ним знайома. Але перечити батькам ніхто не смів. Основним критерієм нерідко виступала не любов чи краса, але багатство. Тому іноді про негарного, але багатого хлопця (дівчину) жартували: “Воли́ в по́ли, а біда́ ко́ло ха́ти” або “Воли́ по обо́чи, а біда́ по́перед о́чи”. Як правило, згодини влаштовувалися в суботу чи в неділю. В них приймало участь 5-6 чоловік: сам молоди́й, батько, брати молодого (якщо не мав братів, то брав з собою стри́я чи ву́йка), староста. Матір з собою колись не брали, вона стала приймати участь в згодинах вже пізніше. Вищеперераховані особи увечері йшли до молодо́ї, де також збиралася її родина. В ході згодин обидві сторони домовлялися про поса́г (ві́но): скільки поля дасть родина молодому, скільки - молодій, якого поля, де, чи дадуть худобу, хату і т.п. Наступного дня (чи на другу неділю, якщо згодини також були в неділю) молоді разом з обома батьками йшли до церкви на о́повіди, в ході яких священик оголошував, що хлопець такий-то, такого-то року народження, національність, батьки такі-то (прізвища батька і матері (дівоче)), віросповідання, уродженець якого села, одружується з дівчиною такою-то (далі - за вищеописаною схемою), а потім запитував, чи не було примусу до шлюбу, чи нема якихось перепон для цього, а якщо комусь щось відомо, аби повідомив. О́повіди проводилися три неділі поспіль (менше, якщо між неділями траплялося велике свято). Згодом, якщо молоді були з різних сіл, родичі їхали на обзо́рини, проте оглядали не стільки молодят, скільки їхній маєток. Після того обидві родини домовлялися про час проведення весілля. Весілля звичайно влаштовувалися восени чи на Мнісни́ці (від Коляди до посту). Як правило, відбувалося воно в молодої, хоча при змозі його проводили одночасно і в молодого. Колись весілля тривало один день (у 50-80-х роках - два дні; тепер - знову один). Весільними днями були вівторок, четвер і субота. З початку 50-х років весілля проводилося вже лише в суботу, а з 2 половини 50-х років - ще й в неділю. Нарешті, з 90-х років знову повернулися до практики “суботніх” весіль. Напередодні весілля молоді обирали серед членів своїх родин дру́жбу (молодий) і дру́жку (молода). Окрім того, молодий запрошував у боя́ри 5-10 молодих хлопців з числа родичів і товаришів. Також молоді та їх батьки запрошували на весілля родичів, сусідів, друзів і подруг (до 50-100 чоловік, а на велике весілля - й по 150-200 чоловік). За два дні до весілля у молодого вдома пекли корогва́й (велику круглу ба́бку, що мала, як у пасці, центральну косицю й чотири косиці по боках, між котрими поміщалися чотири фігурки “гусок”, а по периметру густо розміщували багато маленьких пташиних фігурок) та гуски́ (птахів з тіста, з соняшниковими зернятами замість очей та дзьоба). За день до весілля зранку приходила куха́рка - готувати страви, а також староста і члени родини - допомагати готуватися до весілля. Увечері перед весіллям дружба приходив до молодого й вони разом рушали до молодої, несучи куплену матір’ю молодого хустину (нею потім завива́ли молоду) та гуски, якими частували всю сім’ю молодої та всіх там присутніх. Перед тим дружба приносив з лісу дві коси́ці на ворота (молоді сосенки чи смерічки, що згодом оздоблювалися квітами) та деревце́ (також молоду сосну, рідше - смерічку; за Польщі і раніше замість деревця була трі́йці - розгалужена натроє гілка ясеня чи яблуні, що прикрашалася зверху кукурудзяними кияхами; цей прадавній язичницький сакральний символ в радянські часи заборонили через його подібність до тризуба). В день весілля до молодого і молодої сходилися гості. Приносили, як правило, хліб чи вузлик з житом (тепер - пляшку горілки чи цукор, столові набори), котрі віддавали старості. Музи́ки вітали кожного прибулого му́зикою (“гра́ли на добри́йдень”), за що обдаровувалися грішми, а староста частував новоприбулих чаркою та закускою. Після невеликої гостини, приблизно о 11-12 місцевій годині ранку (сучасна 1 київська), молодий з дружбою, боярами та гостями вирушали до молодої. З весільною процесією молодого їхали на фірі чотири сва́хи: дві попереду везли деревце, встромлене в круглий хліб, прикрашене квітами-косицями та яблуками, а дві позаду - корогвай. У молодої їх усіх також зустрічали му́зикою. Затим наперед виходили молода та дружка з струцньо́ма (витягнутим ромбоподібним хлібом, зверху прикрашеним перевитими валиками тіста) під пахвами. Після символічно-гумористичного “торгу” (сперечалися, хто повинен першим поступитися: чи молодому з почтом увійти в браму, а чи молодій з дружкою вийти назустріч) вони віталися з молодим, його родичами й гостями, молода, окрім того, мала ще й поцілувати всіх присутніх чоловічої статі. Затим струцні́ поверталися в хату. Молода чіпляла молодому з правого боку на шапку коси́цю з васи́льком та житніми колосками, а також бу́кіт на груди. Дружка ж чіпляла бу́кіти спочатку дружбі, а тоді й боярам (всім з лівого боку грудей; тепер букіти чіпляють і молодим дівчатам). Колись букіт виглядав як рожева чи біла косиця з сто́нчков (стрічкою). За нього слід було платити. Корогвай та деревце тим часом відносили до комори. Згодом з хати виносили закуску і горівку, пропонуючи пригощатися всім прийшлим. В ході пригощання музики не переставали грати, а хлопці-бояри - співати. Після того з хати виходили староста (як і староста молодого - з рушником, перев’язаним через плече) та родичі молодої, й запрошували всіх до господи. Там посеред хати вже були приготовані два стільці, на яких і садовили молодих (молодого – зліва від молодої). Молодій на шию клали завитьи́ (білу матерію - швабшину́, складену кілька разів в нешироку довгу смугу, прикрашену трьома рядами косиць і миртою; в давнину завитьом завивали голову поверх хустки). Брат молодої розплітав їй косу, а мати розчісувала та клала на голову вінок з квітів і барвінку, що мав спереду велику косицю (складену з трьох маленьких) та три житні колоски, а біля вух - по дві різноколірні (блакитну, рожеву, червону і т.д., окрім чорної та жовтої) стончки (пізніше - білі). Свахи (жінки-родички молодих) в цей час ла́дкали – співали весільні коломийки. По закінченні вищеописаної церемонії молоді вставали, і хтось з літніх чоловіків (котрий умів) благословляв їх. Молода клала свою руку в руку молодого, на них накладали свої руки батьки, далі - родичі – “аби́ Бог охороня́в і помага́в у всьо́му”. Затим старости молодого та молодої з струцнями йшли до дверей, коло яких дружба брав в котрогось з них струцень і тричі перехрещував ним дверний прохід. Після описаної маніпуляції молоді виходили надвір, а мати молодої брала миску з житнім зерном та цукерками й посипала їх. Утворювалася святкова процесія. Попереду, граючи, йшли музики, за ними - старости, далі - молоді, а потім - дружба з дружкою, бояри, решта гостей. Процесія з співом пісень та коломийок поволі просувалася до церкви. Перед церквою вона зупинялася, молоді ставали на сходи (ґраду́си). До них виходив священик, питав, чи не насильно беруть шлюб, й вони разом з ним промовляли молитву. Затим ксьондз вводив їх всередину (решта присутніх заходили слідом) і вів до престолу перед райськими дверима. Молоді вклякали на коліна й “прийма́ли слюб” : присягались у вірності одне одному на Євангелії. Священик клав їм на голови віночки (тепер - корони) і, після того, як вони обмінювалися металевими перстенями (їх заздалегідь купував молодий), благословляв і давав цілувати хрест. Потім присутні співали молодим “Мно́гая лі́та!” Далі всі виходили з церкви, староста залишав один струцень священику, і процесія з співами поверталася додому. (В радянський час шлюб реєстрували не в церкві, а у сільраді, в спеціально призначеній для цього кімнаті урочистих подій). Перед порогом хати мати молодої стелила кожух, другим кожухом накривала молодих й так заводила їх всередину. В хаті (а весілля колись відбувалися тільки в хатах, тимчасових критих приміщень - площа́док (шалаші́в), як тепер, не зводили) всі гості сідали за столи. Молодих садовили під образами, поряд з ними (праворуч) розміщали дружбу з дружкою, а також боярів та молодь. Родичів молодого обов’язково садовили в тій кімнаті, де сиділи молоді. Перед гостиною всі вставали, молилися, а тоді вже починали гоститися. Асортимент страв на весіллі колись був не вельми широкий: хліб та покраяний струцень, гижки́ (холодець), голубці, м’ясна юшка та каша. Страви подавали в великих черепляних мисках, з котрих усі їли дерев’яними ложками (голубці, щоправда, нерідко їли руками). Горівки споживали дуже мало - не більше 10 літрів за одне весілля. Пили по черзі з однієї чарки (кілі́шка), яку пускали по колу. Тому п’яних на весіллі зазвичай не було зовсім. Трохи наситившись, гості співали коломийки та інші пісні. По закінченні гостини (приблизно через дві години) вздовж столів пускали тарі́ль, куди люди клали гроші - перепива́ли. Затим всі вставали, знову молилися. Староста дякував родичам молодої за гостину, благословляв молодих. Після цього, якщо весілля одночасно проходило і в молодого, він ішов додому, а увечері приїздив по молоду і забирав її до себе. Перед від’їздом молодого та його супутників гостили. Коли ж приходив час забирати молоду, брати останньої обсіда́ли її, не даючи молодому місця, і той змушений був платити їм за сестру. Якщо ж весілля було лише в молодої, після закінчення гостини столи виносили з хати, лишаючи лише лавки, музики сідали на кут і починалися танці. На весіллі музики використовували звичайно скрипку, цимбали, бубен і кларнет (кля́рнет). За Австрії на весіллі танцювали лише коломийку, а вже за Польщі з’явилися й інші танці - вальс, полька, фокстрот, чаба́н. Танці тривали приблизно до 11 “місцевої” години ночі (сучасна 1 київська), після них (чи й раніше) дружка перетанцьо́вувала з дружбою, потім - з боярами, а затим - з усіма чоловіками та підвесільними хлопцями. Мати дружки в цей час сиділа, тримаючи на колінах струцень, застелений вишиваною хусточкою, поверх якої стояла таріль. Всі, хто перетанцьовував дружку, кидали туди гроші. Тим часом дружба танцював з усіма дівчатами та жінками. Нарешті дружка знову брала до танцю боярів, а потім ще раз танцювала з дружбою. Після танцю дружба знімав з дружки вінок (без косиці та колосків, зате з шістьма чи вісьмома стончками) й віддавав дружчиній матері. За це дружка дарувала йому струцень з хусткою. Дружба розкраював струцень надвоє і одною половиною частував всіх гостей. Далі посеред хати клали діжу́ для замішування хліба, застеляли її убру́ском, на нього клали кала́ч з отвором, в який запихали пляшку горівки, та дзеркало. Молода сідала перед діжею й дивилася в дзеркало, молодий же знімав з неї вінок і починав заплітати косу, вплітаючи в кожну петельку гроші. Затим він закручував косу в молодої на голові і завива́в її (з третьої спроби, бо двічі молода скидала хустку, вдаючи, наче противиться). Потім хтось з родини (жінка, звична до подібних операцій) завивав молоду по-молодицьки. Мати знімала з молодої завитьи і клала його на калач. Далі молодий підводив молоду і танцював з нею - перевіряв, “чи не крива́”. За якийсь час до молодих приєднувалися їхні батьки та інші родичі, поступово утворюючи чимале коло. По закінченні танцю, якщо батьки оженили (чи віддали) останню (чи єдину) дитину, люди накидалися на них і рвали на батькові штани, а на матері - спідницю. Одночасно присутні хапали з діжки горівку і розривали на шматки калач (вважалося, що з шматком весільного калача “веде́цці щось ору́дувати, продава́ти”). Потанцювавши з молодим, молода брала дружку, а потім і інших дівчат, клала їм на голови свій вінок і танцювала з кожною – “аби шви́дше відда́лисі”. Невдовзі гостей знову запрошували за столи. Дружка ж садовила за окремий стіл дружбу, боярів та молодь, давала свою горівку. Молоді також йшли сідати, але брат (чи брати) молодої намагався випередити молодого і першим сісти коло сестри. Тепер молодий мусив був заплатити брату молодої, аби зайняти належне для себе місце. Після того починався пропі́й (перепі́й). Молода перепива́ла родичам молодого - дарувала подарунки його батькові (сорочку), матері (хустку), сестрам, братам, нана́шкови і нана́шці (хрещеним батькам). Потім знову пускали вздовж столів таріль, застелену хусткою, на яку гості ще раз кидали гроші, матерію і т.п. Тоді дружба розрізував корогвай і частував ним кожного гостя. Цікаво, що колись перед випіканням у корогвай клали в різних місцях троє сирих яєць; розкраюючи його, дружба намагався вибрати їх цілими, не пошкодивши ножем (пізніше ті яйця з’їдали). А вже по всьому люди знову гостилися і танцювали до самого ранку. 3. Проводи в армію (проважа́нка) Повідомлення про мобілізацію до армії ніхто не отримував з задоволенням, оскільки колись армійська служба тривала декілька років. Односельці ставилися до ре́крута з зрозумілим співчуттям. Перед відходом рекрут йшов до церкви на сповідь. Потім він відвідував всіх своїх рідних, сусідів та знайомих і витува́всі (прощався) з ними, цілуючись та тиснучи руки. Люди благословляли його, бажали щасливої служби і швидкого повернення назад. Затим вдома для рекрута влаштовувалася невеличка гостина в колі найближчих членів сім’ї. Тут хлопцеві давали трохи грошей на дорогу. Потім батьки готували йому торбу з харчем і всі разом проводжали рекрута до дороги, де його вже чекала спеціальна фіра. Після приходу хлопця з армії іноді влаштовували гостину, але дуже рідко. 4. Похорон Якщо людина відчувала наближення смерті (“лежьи́ла на сме́ртній посте́ли”), посилали за священиком, і вона сповідалася перед ним. Відразу ж після смерті померлому закривали очі та губи. Всі дзеркала в домі негайно завішували. До хати не можна було впускати ніяких тварин. Затим рідні чи сусіди купали мерцьи́ (поперек ваньи́нкі клали дошку, на неї поміщали тіло і обмивали його, а потім витирали). Далі покійника розчісували (жінку ще й заплітали), голили. Після того тіло клали на ліжко й вбирали в одяг, спеціально приготований померлим для цього випадку ще за життя. Звичайно одяг був святковим, без яскравих елементів. Однак померлу дівчину, скажімо, вдягали як молоду, а хлопця – як молодого (давали косицю до шапки). Посеред хати під стіною встановлювався стіл, який застеляли веретою й клали на нього подушки. Поряд поміщали похоро́нний хрест. Згодом тіло клали на стіл з складеними на грудях руками. На чоло і на руки приліплювали маленькі воскові хрестики. Про смерть людини в селі оповіщав дзвін. Тіло лежало в хаті два дні, обабіч нього постійно горіли свічки, які ні в якому разі не можна було гасити. Люди йшли до померлого “на смерть” круглодобово, адже мертвого не слід було ні на мить лишати самого. Прийшовши, люди молилися, цілували хрест, а потім сиділи і стиха розмовляли чи просто мовчали. Якщо помирала мала дитина, за нею дуже не тужили, бо вважалося, що то безгрішний ангел, котрий іде прямо до раю. На дитячому похороні, зокрема, молодь веселилася, граючи в гру під назвою “Ши́ло” (“йшли ши́ла”). “На ши́ло” хлопці і дівчата йшли, вдягаючи по кілька пар штанів чи спідниць. Один гравець засовував другому голову між коліна, а третій лупив першого дерев’яним кружком від баніка́ (використовувався в якості покришки) по м’якому місцю. Перший мав вгадати, хто ж його так огрів, а якщо це йому не вдавалося, третій гравець повторював операцію, і так тривало до вгадування. Тоді потерпілого змінював інший гравець. Не дуже сумували і “на смерти” (“на світи́лках”) старої людини, вважаючи, що вона вже досить пожила на світі. В час, поки в селі знаходився мрець, не рекомендувалося садити овочі (огірки, цибулю тощо) і взагалі виконувати будь-які дії, пов’язані з процесом відтворення. Також побутувало повір’я, начебто заквашена в цей час капуста буде обов’язково смердіти, а тому при наявності в селі покійника уникали шіткува́ти капусту. Ще казали, буцімто не можна у суботу робити віника, бо в такому випадку “за мерцьо́ма заміта́їцці”. Увечері, напередодні похорону, дяк протягом п`яти-шести годин читав біля померлого псавти́рю (псалтир). В день похорону приносили тру́нву, пофарбовану в чорний колір, з білими хрестиками на віку та на боковинах. Колись на дно її клали стружку, отриману в процесі її ж виготовлення. Трунву застеляли зсередини білим полотном - швабшино́в, в голови клали подушку. Після того, як священик відправляв в хаті похоро́нну і окроплював померлого свяченою водою, тіло перекладали в трунву і накривали зверху вкрива́йлом. Поряд з ним клали капелюх (якщо зима - шапку) чи інші речі. Затим двоє чоловіків виносили трунву надвір, при виході тричі стукаючи нею об поріг. Постільну білизну та покривало з ліжка в цей же час задирали і швидко виносили з хати. Всі присутні на похороні були вдягнуті в якийсь темний одяг. Не допускалося в даному випадку носіння чогось яскравого (особливо червоного кольору). Якщо покійний був близьким родичем, дівчата на знак жалоби розплітали коси. Надворі проводилася невелика відправа. Після неї трунву клали на ма́ри (похоронні ноші), закривали (втім, якщо померлий був молодим, іноді несли відкритою), на віко клали шматок білого полотна і круглу ба́бку, й похоронною процесією рушали до церкви: попереду чоловіки (якщо вмерла дитина – хлопці) з хрестами, далі кілька чоловік несли на плечах трунву, за ними - родичі, сусіди та інші люди. Дорогою родичі померлого заводи́ли - голосили на знак жалоби за ним, всіляко його вихваляючи і жаліючи себе та дітей. Якщо померлий не мав родичів, голосільниць спеціально наймали. Одночасно хтось з родичів ніс до церкви й посудину з особливою обрядовою похоронною їжею - ко́ливом (ко́лвом). В церкві священик відправляв параста́с, затим йшло оста́нне целова́ніє - прощання родичів з померлим, й процесія під звуки дзвону рушала на цвинтар. Тут відбувалася коротка відправа (надгро́бно) біля викопаної ями (колись могилу копав гробар, згодом - родичі померлого). Потім трунву закривали і з допомогою шнурів опускали в яму. Перед тим, як засипати її, родичі кидали вниз по грудочці землі. Коли могила була засипана, священик запеча́тував гріб – з чотирьох боків цюкав лезом лопати хрестики. Слід зазначити, що самогубців священик не відспівував й їх ховали за межами цвинтаря. Так само поза цвинтарем ховали і жертв пошестей. Зокрема, в районі Пі́дгорбів колись був холерний цвинтар, що з’явився в 1831 році, в час розгулу в Монастирчанах епідемії холери. Після похорону родичі померлого запрошували всіх присутніх на пра́зник (поминки). Празник починався спільною молитвою за душу померлого, після якої кожного тричі частували коливом (стравою з варених пшеничних зерен, вміщеною в круглу посудину, зверху прикритою чорносливом та викладеним між ним білим хрестом з цукрових ґало́к; коливо, без сумніву, збереглося досі як обрядова їжа часів язичництва, адже хрест в колі - стародавній символ сонця і світла). Затим люди приступали до нехитрого гощення, котре колись складалося з хліба, голубців, юшки та каші. Страви подавалися в кількох великих черепляних мисках, з яких всі їли дерев’яними ложками. Після поминків всі молилися за душу покійного й співали “Ві́чная па́м`ять”, причому найстарший чоловік підіймав та опускав хлібину, а решта людей – хлібні скибки. По закінченні празника рідня роздавала кожному по куснику хліба (зараз – цукерки чи тістечка). В перший вечір після похорону родичі клали на підвіконня горньи́ з молоком, вірячи, що душа померлого обов’язково прилетить напитися. Колись родичі, крім того, ще й цілу ніч не лягали спати, світили на столі свічку. Після похорону на могилі в головах встановлювали хрест, а вже через рік чи й пізніше робили гробове́ць: обгороджували могилу, виготовляли кам’яні тумби з хрестами, жерстяні ліхтарі для свічок і т.п. На могилі садили різні квіти, щовесни їх прополювали. Одяг та особисті речі небо́щиків, як правило, роздавали бідним. Після того, як в селі з’являвся новий померлий (в усякому разі не раніше, ніж через тиждень по похороні), родичі покійного влаштовували трети́ни: до церкви несли струцень і дві круглі бабки, там проводилася відправа за померлим. Через 40 днів після похорону повторювався аналогічний обряд – со́рок де́нь, - який, крім того, доповнювався ще й невеликою гостиною за участю родичів та сусідів. Ще раз відправа в церкві та гостина вдома повторювалися через рік після похорону - т.зв. рокови́ни. Після смерті родича усі члени родини деякий час носили жоло́би (жалобу). Як правило, за найближчими родичами жолоби носилися один рік, за більш далекими - півроку чи й менше (скажімо, якщо напередодні весілля в сім’ї помирав далекий родич або стара людина, весілля, як правило, не переносилося). Протягом цього часу не рекомендувалося співати й заборонялося танцювати та розважатися. Втім, вказані заборони трохи згодом можна було і обійти. Для цього існував цікавий звичай “скіда́ти жоло́би”: перед тим, як йти в танець, необхідно було набрати повну жменю копійок (не рахуючи) і кинути їх позад себе. Верітки з-під труни колись офірувалися церкві, і їх з часом назбирувалася чимала кількість: підлога була повністю встелена ними. 5. Новосілля Перед тим, як будувати хату, обране заздалегідь місце освячували, окроплювали свяченою водою. Хату ніколи не зводили на так званих “нечистих” місцях чи на місці старої споруди, в якій, за переказами, водилася нечиста сила. Коли вже встановлювали підва́лини, по кутах клали хліб (його потім забирав собі майстер). Затим у вугла́х (у “замку́” - місці, де підвалини зчеплюються між собою) вирубували долотом чи сокирою хрестоподібний отвір - по́тай, куди клали навхрест прутики великодної шу́ткі, трохи пшениці і монети (за Австрії - шу́стки, за Польщі - ґро́ші, за СРСР - копійки́) – “аби́ сі гро́ші ве́ли”. Вже поверх того зводили стіни. Вищеописаний звичай - пережиток дохристиянської будівельної жертви. Після того, як “здойма́ли верх на кізли́”, на головні́щий кут клали коси́цю - вершок ялиці, прикрашений квітами. До неї прив’язувалася хусточка, в яку клали півлітру горівки і трохи грошей (або нову сорочку ). Цю хусточку забирав старший майстер в якості подарунка. Взагалі майстрам намагалися всіляко |
1 липня 2008
³ Тема: Культура населення Монастирчаністорик Свята та обряди календарного циклу Календарна обрядовість та символіка сучасного населення Монастирчан бере свій початок ще в дохристиянській епосі. Тому в ній трапляється дуже багато язичницьких пережитків, а також чимало викривлених християнських нашарувань, опоетизованих й зведених у розряд апокрифів. Ще однією її характерною особливістю є домінуючий вплив землеробського способу життя монастирчанців, що й визначає зміст переважної більшості свят, звичаїв та обрядів. Обрядовість наших предків ніколи не залишалася статичною. Тому ми можемо лише припускати, яким було світобачення жителів Монастирчан, скажімо, в XIII-XIV, а то й у XVIII століттях. Адже з роками то один, то інший елемент народних свят та обрядів нівелювався, забувався й зникав без сліду, незважаючи на глибоку традиційність і консерватизм народної культури. Процес цей особливо посилився останнім часом, про що свідчить нижченаведена фіксація календарних свят та обрядів населення Монастирчан. Основний їх масив характерний для кінця XIX - 1 половини XX ст., тоді як на сучасному етапі майже третина вірувань та магічних дій не виконується в обрядовості зовсім, а деякі з них практично забулися. СВЯТОГО ВАСИЛЯ (ВАСИ́ЛІ). НОВИЙ РІК 14 січня Згідно зі старим Юліанським календарем, що його використовує церква з 1700 року, у цей день (1 січня за старим стилем) починався Новий рік. Відповідно на нього перенеслася стародавня новорічна обрядовість. Тому ніч напередодні 14 січня була багата на різні магічні дії. Так, увечері ґазди добре годували свою худобу - “аби́ не кльи́ла”, адже, згідно з повір’ям, лише в цю ніч худоба могла говорити. В цей же час дівчата “коси́чили ко́мин” – прикрашали його сушеними квітками васильку, вівсяним колоссям, а затим лягали спати. Свої дії пояснювали тим, що “піч вночи́ ї́де в Мара́мпуль”. Без сумніву, тут знайшли відображення відгомони дохристиянського культу предків, котрих пов’язували з піччю, з родинним вогнищем. До Нового року дехто виготовляв з соломи ажурні прикраси – павуки́,- які підвішувалися ниткою до стелі. Діти напередодні увечері колядували (щина́ли) й вінчували Василів, а опівночі те саме робили вже дорослі. Удосвіта ж, власне 14 січня, вся сім’я, починаючи з батька, обов’язково вмивалася в грошах та вівсяному зерні - “аби́ ці́лий рік бу́ли гро́ші і доста́ток”. Затим люди збиралися до церкви на службу Божу, після якої, протягом дня, відбувалися гостини по обійстях. ДРУГИЙ СВЯТИЙ ВЕЧІР 18 січня Удень, напередодні вечері, ґазди робили невеликі дерев’яні хрестики, косичили їх і прибивали до хвірток, воріт, криниць, на стіни хат, стодол. Дівчата ж малювали крейдою чи рідким тістом звичайні і фігурні (з переплетених хвилястих ліній, які огинали певну кількість крапок) хрестики на дверях хат, стодол, стаєнь, на стінах всередині осель і т.д. Ці хрестики мали захищати господарство від злих сил (цікаво, що таке їх значення збереглося ще з язичницьких часів, адже хрест - давній охоронний символ, уособлення сонця, світла та його повсюдності). Того ж дня в церкві святили воду, вона вважалася в цей час надзвичайно корисною і цілющою. Вже під вечір діти ходили щедрувати під кожну хату.За це їм дарували гроші. Найпоширенішою в Монастирчанах була щедрівка “Ой на во́дах, на Йорда́нах”. Власне ввечері готувалася друга святкова вечеря. З діда робили хрестик і варили його у пшениці. Обряди Другого святого вечора подібні до Першого, але не було вже такої строгості в їх дотримуванні. Так, наприклад, ґаздині вже не пильнували подавати в цей вечір на стіл обов’язково дванадцять страв. Люди вважали, що “Дру́гий світи́й ве́чір - так, як дру́га жі́нка”, підкреслюючи цим його меншу вартість в порівнянні з Першим святим вечором. ВОДОХРЕСТЯ (ЙОРДА́Н) 19 січня Уранці люди натще йшли до церкви на богослужіння. Після його закінчення урочистою процесією прямували до ріки, де ще напередодні в льоді вирубувалася ополонка, а поряд виготовлявся хрест з криги (якщо ж зима була малосніжною, встановлювався дерев’яний хрест). Священик освячував воду в ріці (занурюючи в неї хрест та запалену свічку; присутні в цей час капали у свої заздалегідь приготовані, причепурені посудини з водою віск свячених свічок), люди набирали її в різний посуд, пили, вмивалися. Пізніше, вже вдома, кожен господар набирав тої води в миску, брав кропильце і окроплював все обійстя. Вважалося, що дана операція проганяє нечисту силу. Решту йорданської води зберігали аж до наступного Йордану́, приписуючи їй цілющі властивості. ІВАНА ХРЕСТИТЕЛЯ 20 січня В цей день відправлялася братська́ служба Божа. Після неї церковні браття збиралися в дяка на спільну гостину . Також ґазди виносили з хати “ба́бу” - сіно, що стояло під убрусом ще від Першого святого вечора, та святвечірній сніп - “ді́да”, і згодовували їх худобі (“діда” попередньо окроплювали свяченою водою, а затим сікли на січку). СТРІТЕННЯ (СТРІ́ТІНІ) 15 лютого На Стрітення в церкві освячували особливі свічки - “громівки́”. Люди вірили, що, коли в час грози дуже гримить, треба засвітити таку свічку й щиро молитися, і тоді Господь Бог відверне блискавку від оселі. Це - безперечний пережиток язичницьких вірувань, змішаних з християнством. “На Стрі́тіні горобе́ць ма́є напи́тисі з воло́вого слі́ду”, тобто потепліє. М’ЯСОПУСНА НЕДІЛЯ Без фіксованої дати Святкувався цей день за тиждень до Великого посту. Протягом тижня ще дозволялося їсти скоромне, веселитися, гуляти. СИРОПУСНА НЕДІЛЯ (ПУ́ЩЕННІ) Без фіксованої дати Відтепер заборонялося їсти скоромне, розважатися і т.п. Цього дня всім членам сім’ї для спожиття варили яйця. Від цієї неділі починаючи, цілий тиждень ґаздині намагалися якнайраніше розпалювати в печах - “аби́ шви́дко ста́рівсі пі́ст”. Також в цей день жінки не пряли - “аби́ в си́рі не заводи́лисі чирваки́” (колись утримували багато худоби і виготовляли на продаж чимало сиру). ЯВДОХИ 14 березня Цього дня (якщо він не припадав на неділю) прийнято було сіяти розсаду капусти. СОРОК СВЯТИХ 22 березня Вважалося, що в цей день неодмінно ще має випасти сніг. Люди казали: “На Со́рок світи́х бу́зьки ще прино́сіт со́рок кошелі́в сні́гу”. БЛАГОВІЩЕННЯ 7 квітня В народі вважали, що до Благовіщення треба вже посадити озимий часник. Землю ж досі не рухали (не орали), оскільки вірили, що саме в цей день Господь Бог благословляє її. Дехто на Благовіщення не скоромився - “аби́ худо́ба бу́ла здоро́ва”. Благовіщення в народі вважалося навіть більшим святом, аніж Великдень. Колись старі люди розказували, наче Великдень якось припав на Благовіщення, і коли ксьондз почав правити вранці великодну відправу, надворі раптом почало змеркатися. Тоді священик змінив службу на благовіщенську, і навколо відразу розвиднілося. Очевидно, у такій формі народ зберіг свідчення про сонячне затемнення. ШУТКО́ВА НЕДІЛЯ За тиждень до Великодня Уранці паламар приносив з корчів кілька оберемків лози з бруньками (якщо ж Великдень припадав на пізню весну, він запасався лозою заздалегідь, зберігаючи її в пивниці). Священик освячував цю лозу, а після богослужіння її отримували люди (вносячи символічну плату). Селяни легенько били лозою - “шу́тков” одне одного, при цьому примовляючи: “Шу́тка б’є, не я б’ю! Від ни́ні за ти́ждень - Вели́кдень! ”. Шутку зберігали цілий рік. Вірили, що вона має лікувальні властивості: “як ли́ґнути бру́ньку з шу́ткі, то не бу́де за́га пекти́”. Шуткою також виганяли на першу пашу худобу - “аби́ Го́сподь Бог хорони́в її ці́лий рік”. В тиждень перед Великоднем паламар ходив по хатах з кошиком і збирав від кожного обійстя по двоє сирих яєць - для ксьондза. ЧОРНИЙ ЧЕТВЕР Четвер перед Великоднем В цей четвер не можна було дивитися в дзеркало (як при покійнику) - прояв жалоби за померлим Христом. ВЕЛИКО́ДНА П’ЯТНИЦЯ П’ятниця перед Великоднем В цей день відправлялася служба Божа. Посеред церкви клали стіл і чорний хрест. Плащаницю (полотно з зображенням померлого Спасителя) обносили навколо церкви, співаючи жалобних пісень, а потім клали її на вбраний квітами стіл. Цієї п’ятниці церква була відчинена і вдень, і вночі, й люди по черзі сиділи коло плащаниці (неначе біля справжнього померлого). Кожен, хто заходив до церкви, молився, а потім навколішки підповзав до плащаниці і цілував зображення Ісуса. Всі світили свічки. У дзвін відтепер аж до Великодня не дзвонили, натомість тричі на день діти калатали в клепало. Від Великодної п’ятниці до Великодня починався Страшни́й (можливо, від “страстний”) піст. Люди у цей день намагалися також утримуватися від тяжкої роботи. ВЕЛИКДЕНЬ Фіксованої дати не має, але завжди в неділю На світанку всі люди поспішали до церкви на богослужіння. З собою несли святити паску і іншу їжу, причому колись все це освячували в убруску чи дерев’яному різьбленому цеберці, а вже пізніше (з другої чверті ХХ ст. і досі) - в плетеному з лози кошику. Па́ску звичайно пекли в суботу. Випікали або одну велику паску (діаметром до 30 см), або кілька малих (діаметром до 15 см), а нерідко - й ті, й інші (скільки влазило в піч). Тепер рідко випікають велику паску, частіше печуть малі пасочки для кожного члена сім’ї. Зверху паски прикрашали косицьо́ма і ґулька́ми. Кількість і тип прикрас визначалися розмірами паски. Так, на малих пасках розміщували хрестоподібно чотири косиці і чотири ґульки, а посередині - також косицю, але більшу. На великих пасках, окрім вказаних елементів, поміщали ще й перехре́сті, зроблене з вузької смуги тіста, глибоко розрізаної по краях. Центр перехрестя клали під головну косицю, а чотирма її смужками, розміщеними навхрест, обвивали чотири ґульки. Таким чином, перехрестя утворювало одну з модифікацій свастики. По краю таку паску прикрашали двома переплетеними між собою довгими валиками тіста. Косиці робили з смужок тіста, посічених з одного боку й закручених спіралями, від чого на них утворювалися своєрідні зубчики. Ґульки ліпили з шматочків тіста, часто зверху лезом ножа наносили хрестовидну сіточку. Під головну косицю клали хрестик, утворений з двох соломин. Косиці і ґульки прикріплювалися до паски соломинками, котрі зверху скріплювалися нитками, аби композиція не розпалася після розкисання косиць, була симетричною і не вилазила за краї паски. Після випікання паски соломини виймали, а в утворені дірочки нерідко втикали квітки. Готували паску з білої пшеничної муки, до якої додавали молока, масла, родзинок, яєць (білком також змащували сиру паску). Коли паска була готова до випікання, пательню з нею клали на при́піч, тричі перехрещували долонею о́твір печі (типовий охоронний жест доби язичництва), і аж по тому садили паску всередину. Коли ж її витягали звідти вже готову, всі члени сім’ї по черзі підходили до печі і клали праву, а потім ліву ногу в отвір, стукаючи по три рази п’ятами об дно печі - “аби́ на нога́х чирікі́в не бу́ло” (адже люди в той час ходили переважно босі). Після Великодня паску можна було випікати ще сорок днів - до Вознесіння. Разом з паскою освячувати до церкви несли також пече́ню (запечене в печі м’ясо), ковбасу, яйця (білі, причому одне лущене - ним під час святкового сніданку ділилася вся родина), грудку сира, скляночку з маслом, хрін (з гичкою), головку часнику, трохи випареної солі, картоплину, яблука, головку маку, трохи жіли́ви (при потребі її їли, “аби́ за́га не пекла́”), тобто все, що свідчило б про достаток, “аби́ вно́ так ве́лосі ці́лий рік і аби́ всьо до́бре ро́дило”. І, звичайно, святковий кошик не обходився без галуно́к та пи́санок. Щоб отримати галунку, яйце варили в цибулинні (від чого воно забарвлювалося в насичений червоний колір), або занурювали на кілька хвилин в галу́н (фарбу), переважно в синьку. Потім на ньому вишкрябували різні візерунки. В наш час практикується прикрашання галунок рослинним трафаретом. Для цього використовують молоденькі листочки конюшини, ранні квітки. Їх прикладають до поверхні яйця, котре щільно обгортають (без складок!) якоюсь тонкою проникною тканиною (марлею або, найчастіше, шматками старої капронової панчохи). Затим яйце на якийсь час опускають в цибулиння чи фарбу, потім виймають і знімають обгортку та листочки, отримуючи на коричневому, червоному чи синьому тлі чіткі світлі силуети рослинних контурів. Дехто, крім того, малює на однотонній галунці чи по звичайному яйці фарбами квіти, візерунки, церкви і т.п. Писанки зрідка писалися в Монастирчанах ще в 1 пол. XX ст., та вже й тоді їх переважно купували. Тому на даний час технологія їх виготовлення в селі втрачена. Увесь вміст святкового кошика прикривали вишиваним рушником. В неділю, після урочистої служби Божої, люди ставали в ряд навколо церкви, вишикувавши на землі свої кошики. Священик виходив з церкви і тричі вітав їх вигуком “Христо́с воскре́с!”, на що всі відповідали “Воі́стину воскре́с!” (в час свят ці славослів’я ставали вітанням – аж до Вознесіння, “по́ки не здзі́стсі па́ску” ). Затим ксьондз обходив навколо церкви з кадилом, а слідом йшли браття, котрі збирали гроші, та паламар, що з кожного кошика вибирав для священика по галунці. Потім ксьондз окроплював свяченою водою і благословляв паску й усе інше в кожному кошику, а присутні тим часом співали церковну пісню “Христос воскрес!” Залишками свяченої води священик окроплював всіх людей, після чого вітав паству зі святом. Тепер кожен чимдуж поспішав додому, бо вважалося, що хто швидше дістанеться до домівки, той швидше завеснує. Вдома родина куштувала освячене яйце, молилася, а потім снідала свяченою їжею. Об’їдки давали худобі, лушпиння ж з галунок не викидали, але спалювали в печі. Також галунки роздавали сусідським дітям, які, власне, за ними й приходили. Трохи згодом люди знову збиралися коло церкви. Малі хлопчуки́ стріляли з саморобних пісто́лів та самопа́лів (на сірці). Найпоширенішим був такий вид пістоля: брали мідну вузьку трубку, з одного боку її заклепували і згинали перпендикулярно до дула пістоля. За тим так само згинали цвях схожих розмірів й трохи меншого діаметру (аби вільно рухався в трубці). Цвях вкладали в трубку й з’єднували їх перпендикулярно зігнуті краї ґумками, нарізаними з зіпсованої велосипедної шини (шля́уфа). Аби вистрілити, всередину пістоля настругували сірки з сірників, добре її утрамбовували цвяхом, а потім відтягували його і впирали в стінку трубки. Далі тиснули на ґумки (відводячи руку вбік), внаслідок чого цвях зривався й вдаряв по сірці, викликаючи гучний постріл. Така розвага була досить небезпечною, оскільки трубки іноді розривало вибухом прямо в руках. Дорослі сиділи під церквою, розмовляли та спостерігали за іграми дітей і молоді, котрі сходилися коло церкви співати веснянки, водити хороводи і танки́, грати різних ігор - “йти дзе́льмана” (слово походить, певно, від імені жида-орендаря Дзельмана, якому власник села колись здавав в оренду церкву; за право відправляти богослужіння жид вимагав плату, до того ж зберігав удома церковні ключі, тож перед святом селяни йшли просити його відчинити храм). Діти бавилися “Голу́бки”, “Воро́бчика”, з 30-х років - “Подоля́ночки” (цієї веснянки дітей навчив священик С.Білоголовський, виходець з Поділля), тоді як молодь йшла “Я́вора”, “Паска́”, “Під бі́лою березо́ю...”, “Ой чого́ ти не танцю́єш, Га́лю, Галю́?..” Описані забави тривали біля церкви протягом трьох днів від сполудня (бо до обіду правилася служба Божа) до смерку. Надвечір третього дня, перед тим, як розійтися, діти і молодь оббігали церкву три рази. ВЕЛИКО́ДНИЙ (ПОЛИ́ВАНИЙ) ПОНЕДІ́ЛОК Перший день по Великодні В цей день хлопці поливали дівчат водою, обливалися повсюдно і діти. Даний звичай - цілком дохристиянський, символізує він моління про дощ для засіяних нив, про родючість. ПРОВІДНА НЕДІЛЯ Тиждень по Великодні Ще перед Великоднем старша церковна сестриця пекла круглу ба́бку (дріжджову, пісну) і клала на неї образ Ісуса Христа. В Провідну ж неділю цю бабку краяли на шматочки (а́ркуші) і після служби Божої, в час миро́ванні (миропомазання), роздавали людям. Аркуш люди або з’їдали на подвір’ї церкви, або ж несли додому (як освячену річ). СВЯТОГО ЮРІЯ (Ю́РІ) 6 травня На Ю́рі перший раз в році випускали худобу на пасовище. Виганяли її освяченою Шуткової неділі лозиною - “аби́ з худо́бов нічо́го пога́ного не става́лосі, аби́ хорони́ло від зві́ра, змії́” і т.п. Також тварин кропили свяченою водою. Їх переганяли через розстелені на порозі стайні вивернуті навиворіт чоловічі штани, а до хвоста чіпляли червону стрічку (особливо коли корова була по теляті) - “від зочи́й”. Коли пастухи (переважно діти) гнали худобу з пасовища додому, то прикрашали їй роги вінцьо́ма з польових квітів. “Ю́рі ма́є бу́ти се́ред весни́” (“На Ю́рі - середи́на весни́” (землеробської)) - до цього свята треба було виконати половину сільськогосподарських робіт, зокрема посадити тичну́ балаба́ню (сорт квасолі), ярий часник, посіяти мак тощо. “На Ю́рі - вдови́н плуг” - тобто навіть бідна вдова, хай найпізніше, а таки орала свою нивку чи город (часто безплатно). З цим святом пов’язана жартівлива коломийка, поширена в Монастирчанах: Ой на Юрі здохло курі, А Юрчиха плаче, А маленький Юрочко По припічку скаче. РАХМА́НА Четверта середа після Великодня Свято Рахмана - не церковне, а суто язичницьке: рахма́нами давні слов’яни називала померлих. До схід сонця жінки носили до струмків шкаралупу з галунок і пускали її за водою - рахманам. На Рахмана також слід було сіяти васильок. ЛІТНЬОГО МИКОЛИ (НИКО́ЛИ ВІ́СНОГО) 22 травня До обіду в цей день намагалися не парацювати. Вважалося, що на Николи Вісного (Весняного) овес сіяти вже пізно, а просо ще можна: “Нико́ла Ві́сний – про́со ра́нне, ове́с пі́зний”. ВОЗНЕСЕ́НІЄ (ЗНЕСІННЬИ́) Сорок днів по Великодні, в четвер В церкві цього дня відправлялося богослужіння на честь вознесіння Ісуса Христа на небо. Вважалося, що людина, яка помирала в проміжку часу від Великодня до Вознесенія, була щасливою, оскільки в той час, за повір’ям, відчинялися ворота раю, й душа померлого потрапляла прямо туди. У церкві протягом цього часу царські (ра́йські) врата також не зачинялися. З 1998 року на Вознесеніє проводиться річна відправа на гробах за померлими у греко-католиків. П’ЯТИДЕСЯ́ТНИЦЯ (ЗЕЛЕ́НІ СВЬИ́ТА) П’ятдесят днів (7 тижнів) по Великодні, в неділю Перед Зеленими святами, в суботу, ґазди приносили з лісу майи́ну (гілки ліщини, берези, дуба, явора, клена, калини і т.д.). Майину втикали посеред кожної грядки на городі, прибивали до воріт, хвірток, на стіни помешкань, стодол. Також заносили її до хати, при цьому примовляючи: “Майи́на до ха́ти - вся́ка не́чисть з ха́ти!”. Хату майи́ли (прикрашали майиною) в кожному куті, запихали галузи за образи, клали на вікна. Несли майину й на цвинтар і майили гроби, причому жіночу могилу прикрашали липою, калиною, тоді як чоловічу - відповідно дубом, явором тощо. Все вищевказане наводить на думку, що майина колись мислилася уособленням прадавніх духів добра - береги́нь, котрі охороняли людей від всюдисущих духів зла - упирі́в. Не викликає сумнівів первісна охоронна функція майини. В неділю ж на гробах відбувалася урочиста відправа за померлими (нині – тільки у православних). Спеціально для цього випікалися стру́цні (зараз - гладенькі бабки), котрі клалися на могили (відгомін дохристиянського шанування предків, коли їм приносили поко́рм - жертовну їжу). Біля кожного гробу ксьондз правив панахиду, згадуючи імена померлих, окроплював могили свяченою водою. Після того струцні (бабки) складалися в одну купу, і їх ділили між собою священик, дяк та паламар. Вже по Зелених святах, якщо дівчата сапали бульбу, і котрійсь на ряд припадала майина, та дівчина відкладала її, а після роботи закосичувала, примовляючи: “Ма́йочко мо́я, не забу́дь за ме́не і в сі́них за две́рми!” - тобто хотіла “аби́ хло́пці зчьи́ста бра́ли до та́нцю на заба́вах”. В понеділок (“зеле́ний”) припадало свято Святої Тройці. Дехто святкував ще й “зеле́ний вівто́рок”. СВЯТО́Ї ЄВХАРИ́СТІЇ (ЗЕЛЕНЕ́ЦЬ) 26 червня До цього дня плели маленькі (завбільшки з долоню) віночки з розхі́дника та інших квіток. Їх клали в тарілочки або невеликі кошики і несли освячувати до церкви. Вважалося, що ці свячені віночки є корисними при хворобах людей чи худоби (коли в корови пухне вим’я і т.п.): хворих підкурювали димом від їх спалення. Іноді зібраними за роки сушеними віночками набивали подушку для померлого. Також на Зеленець було прийнято обходити навколо села проце́сійов (з патерицями, фанвами, хоругвами). Мета цього походу - хрести, що звичайно встановлювалися на межах села, в полі (поле оточувало село, або ж було скраю від нього). Біля них проводилися урочисті відправи. СВЯТОГО ІВАНА 7 липня В ніч на Івана дівчата разом з хлопцями збиралися кількома гуртами в стодолах і чекали світанку, розважаючись. А до схід сонця всі бажаючі йшли “в зі́ллі”: хтось збирав цілі оберемки трав і квітів, а потім викидав, хтось давав те худобі, а дехто й справді шукав зілля, щоб висушити і потім використовувати з лікувальною чи іншою метою. Вважалося, що саме на Івана всіляке зілля набуває різних магічних властивостей. Так, одне зілля могло принести сварку в хату, від іншого діти цілий день спотикалися й падали тощо. Лише викинувши надвір, можна було нейтралізувати його дію. Траплялося, однак, і зілля з цілющими властивостями, котрі підсилювалися, якщо його збирали саме в ніч на Івана. Зокрема в цей час (а також і вдень) зривали цвіт липи, вважаючи його особливо корисним. А ще ламали і засушували гілля терну. Такий “Іва́нів тере́н” був помічний від вроків людей чи худоби. В ніч на Івана, за повір’ям, цвіла папороть. Вважалося, що хто її в той час знайде, той буде дуже щасливим. Дівчата до схід сонця лізли в пшеницю, знімали сорочку й вмивалися в росі, що вважалося дуже корисним для здоров’я. Господарі за потоптане на Івана поле нікого не сварили. Також дівчата рвали липти́цю (бур’ян) і оперізувалися нею поверх сорочки. Так вони ходили цілий день – “аби́ хло́пці ли́пли”. В цю ніч надзвичайно активізовувалися відьми́, опирі́ та інша нечиста сила. Аби охоронитися від неї, люди обсипали свяченим на Великдень маком-здрикуно́м (самосійним) стайні та худобу, адже нечисть, за повір’ям, чомусь завжди намагалася зашкодити насамперед худобі: помучити її, забрати молоко і т.п. Уночі відьми купалися в броді. Вдень на Івана люди замикали стодоли і стайні, не випускали худобу на пашу - боялися, аби відьми не забрали в корів молоко. На Івана не можна було купатися, в цей день купалися тільки хворі на коросту та інші хвороби (також в броді), аби вилікуватися. В ніч на Івана хлопці робили дівчатам різні зби́ткі (шкоду): знімали хвіртки, ворота, відносили їх подалі і ховали, або ж висаджували на хату. Також хлопці крали в ґаздів житні около́ти і спалювали їх на простогоні. Менші хлопчуки розпалювали вогонь посеред дороги і перестрибували через нього. Перераховані звичаї свідчать про яскраву язичницьку сутність свята Івана, котре наші предки називали Купалом. Присвячувалося воно сонцю і родючості, добрим силам живої природи. З святом Івана пов’язана цікава співанка, яка свідчить, що, можливо, в цей день дівчата збирали приворотне зілля (в язичників Купала було ще й святом кохання): На Іва́на зі́ллі рва́ла, На Пе́тра вари́ла, А по Пе́трах в дві неді́лі Вісільи́ зроби́ла. Ще в одній коломийці знайшла відображення народна спостережливість: було помічено, що зозуля кує приблизно від Великодня до Івана: Ой кува́ла зозуле́нька, Кува́ла, кува́ла, Від Світо́ї неділе́ньки До само́го Йва́на. ПЕТРА́ І ПАВЛА́ (ПЕ́ТРА) 12 липня Діти-пастушки в цей день одержували від ґаздів петра́нку. Решта дітей купували собі все необхідне для петранки на заощаджені заздалегіть гроші. Петра́нку (невелику гостину на природі) діти, молодь та дорослі влаштовувавли порізно. Місцями для неї служили звичайно поле, ко́рчі, зарі́нок. На Петра якраз закінчувався піст. Очевидно, дівчата цього дня, як вказувалося вище, варили приворотне зілля. Петра вважалося найтеплішим літнім днем, коли дозволяли купатися навіть маленьким дітям. З даним святом пов’язана одна з коломийок: Ой на Пе́тра вода́ те́пла, Лиш би її пи́ти, Таки́й, ма́мко, Петру́сь фа́йний, Лиш би го люби́ти! Після Петра вважалося, що у природі поступово холоднішає, що знайшло вираження у наступних приказках: “По Петрі́ – по теплі́”, “Вже не йде к Петру́, а́ле йде к Різдву́”. СВЯТОГО ІЛЛІ 2 серпня Іллі в народі вважається першим осіннім святом. Відтепер починало холоднішати, малих дітей вже не пускали купатися, оскільки “Ілько́ ско́чив у во́ду і захолоди́в во́ду”. До Іллі закінчувалися жнива, про що свідчить приказка: “На Іллі́ - нови́й хліб на столі́”. Також починався збір врожаю на городах: “На Іллі́ мож бу́льбу са́пов бра́ти” (доти підбирали руками). Іллі - громове́ свято, в цей день заборонялося працювати. Вважалося, що на Іллі обов’язково буде гриміти, і то́го, хто працюватиме, може вбити грім. Переказували, що в Раківці троє дівчат жало в полі на Іллі. Коли раптово почало гриміти, вони сховалися під кі́пку, устромивши в неї серпи. У кіпку вдарила блискавка і вбила їх. Люди вірили, що Ілля їздить по небу в вогняній колісниці і вбиває нечистих. Коли надворі дуже гриміло або падав град, люди засвічували стрітенські свічки-громівки́ й молилися. В час грози затикали ка́гли, закривали щільно вікна і двері. Окрім того, надвір в час грози викидали кочергу (або серп), віник і свячену лозину-“шу́тку”. Це мало помагати й від граду. Перераховані вище запобіжні заходи первісно були спрямовані на відлякування нечистих духів, за якими під час грози полював святий Ілля (а в часи язичництва - Перу́н, громова іпостась верховного божества Всесвіту). Коли дуже гриміло і лив сильний дощ, дорослі заспокоювали дітей: “Не бі́йсі, дити́но, то Бог калачі́ везе́!” , маючи на увазі, що після рясного дощу вродить хліб і буде з чого пекти калачі. ПАЛІ́ 9 серпня Палі́ - також громове свято, як і Іллі. В цей день, знову ж таки, не можна було працювати, інакше міг вбити грім, або блискавка підпалила б обійстя чи майно. Так, розповідають, ніби один ґазда працював на Палі коло сіна, а коли вже завозив його додому, раптово почало гриміти й блискавка спалила тридцять фір з сіном. На Палі, як і на Іллі, застосовувалися всі вищеперераховані заходи для відвертання грому (громівки і т.д.). ОБЖИ́НКИ По закінченні жнив Жнива починалися приблизно з 20 липня. Це був веселий час, всі раділи достатку, клали одне одному могоричі. Коли ж жнива закінчувалися (орієнтовно в першій декаді серпня), дожинаючи поле до кінця, з останнього жмутка пшениці робили вінок. Якщо працювали на панській ниві, несли той вінок панові, й він за те платив. Коли ж працювали на своєму полі, вінок забирали додому й так, разом з колоссям, вішали на стри́ху, де він мав зберігатися до наступного року. Удома готували святкову гостину. За Радянської влади на відзнаку обжинок голова колгоспу влаштовував спільну гостину на полі. Обжинки увібрали в себе елементи давнього свята врожаю, в ході якого шанувався Велес (одна з іпостасей язичницького верховного божества, що уособлювала достаток), символом якого вважався пшеничний вінок. МАКОВЕ́Я 14 серпня В цей день починався помірний піст, який тривав до Пе́ршої Ма́тки. В церкві на Маковея освячували мак та квіти. ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЄ (СПА́СА) 19 серпня На Спаса в церкві, після служби Божої, священик освячував о́вочі (фрукти) та квіти, які приносилися в невеликих (як і на Великдень) кошиках. В цей день святили яблука, груші (“спасівки́”) тощо. Якщо в деяких жінок колись помирали діти, ті матері до Спаса не їли ніякої садовини, оскільки вважалося, що інакше їх дитина “буде́ на то́му сві́ті жідна́ садови́ни” (рідко її їстиме). Вищеописане вірування - відгомін язичницьких уявлень про рай (ви́рій) як квітучий сад, де живуть душі померлих. Вважалося, що від Спаса починає згасати тепло – “По Спа́сі - по зга́сі”, стає холодніше – “На Спа́са - рукави́ці до поя́са” (рукавиці колись носили за поясом). УСПІ́ННЯ БОГОРО́ДИЦІ (ПЕ́РША МА́ТКА) 28 серпня На Матки у церкві відправлялося богослужіння. Це свято не було сумним, бо вважалося, що Ма́тка Бо́жа не померла, а була разом з тілом узята на небо. На Матки вітали всіх Марій, дарували їм квіти. УСІКНОВЕ́НІЄ ГЛАВИ́ ЙОА́НА ХРЕСТИ́ТЕЛЯ (ГЛАУСІ́КИ) 11 вересня В цей день правилася служба Божа. Від Глаусіки починався строгий піст. Вірили, що “На Глаусі́кі уся́ка кусі́ка хова́їцці в зе́млю” - впадають у сплячку змії і т.п. Якщо ж після свята все-таки натрапляли на га́дину, пояснювали це тим, що “вна грі́шна”, тобто протягом літа вкусила людину. РІЗДВО́ БОГОРО́ДИЦІ (ДРУ́ГА МА́ТКА) 21 вересня В церкві відправлялося урочисте богослужіння. ЧЕ́СНОГО ХРЕ́СТА 27 вересня На Чесного Хреста в церкві люди вбирали хрест у васильок, поклонялися йому. Відправлялося богослужіння. В цей день слід було дотримуватися строгого посту. ПОКРО́ВА 14 жовтня Вважалося, що до Покрови сніг ще не випаде, а тому “До Покро́ви тре́ба всьо забра́ти з по́лі”, тобто повністю зібрати врожай. В цей день дівчата благали Матку Божу: “Світа́ Покро́вонько, покри́й мені́ голо́воньку!”, маючи на увазі швидше вийти заміж (відда́тисі). СВЯТО́ГО ДМИ́ТРІЯ (ДМИ́ТРІ) 8 листопада В Монастирчанах це свято здавна є храмови́м днем, адже місцева церква посвячена саме Св.Дмитрію. На Дмитрі в церкві відправлялося урочисте богослужіння, на якому було набагато більше, ніж звичайно, людей, оскільки з’їзджалося багато гостей з навколишніх сіл. Після служби Божої священик освячував воду. Потому приїжджих запрошували в гості і вдома влаштовували гостини. Цього дня також вітали всіх Дмитрів. СВЯТО́ГО МИХАЇ́ЛА (МИХА́ЙЛА ЧУДОТВО́РЦІ) 21 листопада В цей день в церкві правилася служба Божа, люди вітали з днем ангела всіх Михайлів. На Михайла суворо заборонялося працювати. Переказували, ніби цього дня один ґазда працював коло сіна і глузував: “Ба що́ ми Чудотво́рець вчуди́т?” Як наслідок – задихнулася його спляча дитина, яку випадково прикидали сіном. Застерігали, що на Михайла може піти сніг – “Миха́йло затрісе́ бородо́в”. Відтепер зими можна було чекати в будь-який час. ПИЛИ́ПІВКА З 28 листопада починався піст, який тривав аж до Різдва Христового (до 7 січня) . ВВЕДЕ́НІЄ 4 грудня На Введеніє не годиться ходити по чужих хатах. Дехто, аби перестрахуватися, навіть замикав двері. Людина, яка все ж прийшла в гості, називалася в народі пола́зником. Вважалося, що полазники є добрі і погані. Якщо, за повір’ям, першим увійде в помешкання добрий полазник, то “до́бре буде́ ве́стисі” тому обійстю цілий рік, а коли поганий - протягом року таку хату будуть переслідувати біди і невдачі. Зазвичай добрими полазниками вважалися чоловіки (особливо молоді хлопці), а поганими - жінки, хоча зрідка траплялися й винятки. Часто полазників замовляли заздалегідь і запрошували на Введенніє в гості ще напередодні свята. СВЯТО́ГО АНДРІ́Я (АНДРЕ́Я) 13 грудня На Андрея дівчата зазвичай ворожили. Практикувалися ворожіння кількох видів. Усі вони були пов’язані з передбаченням майбутнього подружнього життя. 1. Дівчата рахували кілки в плоті: “Не оди́н, не два... не дев’ять” . Дев’ятий кілок витягували з плота і оглядали. Якщо він виявлявся рівним, міцним, то вважалося, що дівчина буде мати стрункого і сильного чоловіка. Якщо ж кілок попадався тонкий, кривий і сучкуватий, то вважали, що таким буде й чоловік тої невдахи. Ворожіння це проводили увечері, смерком, аби ніхто не бачив, як псуються чужі плоти. Деякі ґазди тому змушені були цілий вечір стерегти свої огорожі. 2. На землі (або на печі) дівчина розсипала насіння конопель й тягала по ньому чоловічими штанами, примовляючи: “Андрі́ю, Андрі́ю, коно́пельки сі́ю, штана́ми воло́чу, віддава́тисі хо́чу!”. 3. Дівчата робили бала́бухи з сирого тіста (або ж використовували з цією метою варені пироги чи ще щось їстівне), клали в рядок на маґлівни́цю і заводили до хати кота. За повір’ям, дівчина, чий балабух кіт ухопить найперше, мала віддатися на протязі того ж року. Всі наведені ворожіння є залишками дохристиянської жіночої любовної магії. СВЯТО́ГО МИКОЛА́Я (НИКОЛА́Я) 19 грудня Цього дня особливо чекали діти, адже вважалося, що в ніч на 19 грудня Николай носив їм подарунки. Вранці діти знаходили їх в себе під подушкою. Перед святом діти особливо намагалися бути чемними, оскільки дорослі переконували їх, що Николай дає гарні подарунки лише слухняним, а для неслухів приносить бук (прут). В школі в цей день проводилося костюмоване дійство, в котрому брали участь Николай та хвостатий Нечистий (перевдягнуті дорослі). Діти, які добре вчилися, діставали від Николая подарунок, а шибеники отримували від Нечистого прут. З 1998 року Николая в Монастирчанах стало другим храмовим святом для греко-католиків, оскільки нова церква була посвячена святим Дмитрію й Миколаю. А́ННИ ЗАЧА́ТТЯ 22 грудня В цей день у церкві проводилося урочисте богослужіння. Не можна було працювати. На Анни Зачаття, як і взагалі у всі великі свята, люди намагалися вдень не лягати спати – “аби́ сі́но не мо́кло”. ПЕ́РШИЙ СВЯТИ́Й ВЕ́ЧІР 6 січня Цього дня заборонялося їсти скоромне, бажано було взагалі утриматися від вживання їжі. Ґаздині готувалися до Святого вечора. Для святкової вечері готували 12 традиційних пісних страв: 1) Кутьи́ - варені пшеничні зерна,заправлені медом чи цукром, тертим маком, горіхами. Подавалася в макітрі. 2) Го́лубці - пісні́, готувалися з капустяного листя і кукурудзяної крупи, зверху ріди́лисісирим олі́єм. 3) Пироги́ з капу́стов - рідже́ні олієм. 4) Пироги́ з ма́ком - посипані цукром. 5) Пироги́ з сливка́ми - посипані цукром. 6) Грибо́ва підли́ва - підпалена мука розводилася грибним бульоном й додавалася в варені гриби; все те рідили олієм, додавали цибулю й часник. 7) Грибо́ва ю́шка - гриби, буряки; рідилася сирим олієм. 8) Ри́бна ю́шка - подрібнена сушена риба, квашені буряки. 9) Не́лупка - ціла варена картопля без мундирів, рідилася олієм. 10) Фасо́лі з сливка́ми - варена квасоля, сушені сливи. 11) Горо́хова ю́шка - варений, очищений від лушпиння і потоптаний горох, дрібно нарізане варене тісто. 12) Вар з лісни́ць - сушені яблука, сливи, груші (аби був солодкий). Всі страви, окрім куті, подавалися в черепляних мисках. Їли дерев’яними ложками. Уранці 6 січня, розпалюючи піч, жінки квокали – “аби́ ціли́й рік ме́жи курми́ бу́ли квочки́, аби́ вни сіда́ли на я́йці”, примовляючи: “Кво, кво, шти́ри кво́чкі на гніздо́!”. В сім’ї намагалися не сваритися, вірячи, що так поведеться і в наступному році. Коли терли мак (у макітрі), уникали облизувати макогі́н – “бо чолові́к (жі́нка) буде́ ли́сий”. Протягом дня заборонялося вживати слово “мак” – “бо буду́т во́ши”. Натомість користувалися словами “зе́рно”, “дзе́рніта”. Ще за Австрії пекли невеличкі буханці, котрі на Святий |
1 липня 2008
³ Тема: Культура населення Монастирчаністорик Духовна культура Народні вірування і знання Вірування і знання населення Монастирчан своїми коренями відходять ще у передхристиянські часи. Аналізуючи їх, можна помітити кілька різночасових напластувань, котрі переплелися так тісно, що виокремити з них якісь конкретні елементи тепер уже вкрай важко. Разом з тим необхідно враховувати, що навіть ті скупі рештки язичницького світогляду, що таки встояли під навалою часу, неодноразово піддавалися християнізації і, зрештою, майже забулися. Тому пропонована фіксація народного світобачення, що стосується головно 1 половини ХХ ст., вже далеко не повна і значно збіднена через зовнішні впливи. 1. Уявлення про світ Космогонічні уявлення монастирчанців украй туманні. Наразі язичницький світогляд був цілком переможений церквою, тому населення переконане, що світ і все суще в ньому створив Бог. Проте стародавні коляди-зчинання доводять, що колись місцеві жителі сповідували саме язичницький варіант світобудови. Згідно з ним на початку світу було безкрає море. Два духи-голуби, яких називали берегинями, підняли з морського дна піску і наносили острівець, на якому виросло світове дерево. На дереві сидів бог - володар Всесвіту Дажбог-Перун у подобі сокола. Саме він, буцімто, і створив світ та людей. До нашого часу дожили деякі апокрифічні перекази, що, мабуть, колись були вельми популярними в Монастирчанах, у яких йдеться про діяльність Бога після створення світу. Наприклад, один з них розповідає, що, мандруючи якось світом, Бог побачив, що люди, живучи в постійному достатку, утратили повагу до хліба: одна з жінок підтирала дитині задок хлібною скибкою. Розгнівавшись, Господь ухопив пшеничний колос, який колись начебто починався біля самої землі, з наміром обчімхати його і тим позбавити невдячне людство прожитку. Але якийсь чоловік в останню мить затиснув вершечок колоса угорі долонею і став благати Бога, вказуючи на домашнього собаку і кота: “Го́споди, лиши́ хоч кото́ви і псо́ви!” Так, нібито, завдяки котові та псові люди відтоді мають можливість і далі вирощувати пшеницю, хай навіть її колос став лише завбільшки з долоню. А тому котів і псів треба доглядати, бо “по́при них і ми жиє́мо”. Землю наші предки вважали плоскою, з усіх боків оточеною водою. Усі явища природи в язичницькі часи приписували діяльності птахоподібних духів-берегинь. Останні жили у небесній країні померлих – вирії (звідси наше “и́риці” – пташина зграя), тобто берегинями ставали всі родичі-небіжчики. Щоб викликати, скажімо, дощ, до берегинь зверталися з відповідною молитвою і одночасно приносили жертовну їжу, яку клали на гілки дерева (в християнські часи ця молитва втратила сенс і перейшла в царину дитячого фольклору – “Іди́, іди́, до́щику”). Грім і блискавку також вважали проявами берегинь, що в час грози винищували злих духів. Щоправда, з часом берегинь заступив Перун, а після хрещення Русі стали вважати, що нечистих винищує святий Ілля або ж сам Господь Бог, їздячи небом у своїй колісниці і “во́зячи калачі́”. Вірили, що злі духи під час бурі ховаються від божої стріли-блискавки в каміння, дерева, залітають у хати, а можуть увійти навіть у людину. Щоб уберегтися від них, в час грози прийнято було щиро молитися, а також запалювати “живий” (добутий тертям) вогонь (пізніше – свічку-громівку), викидати надвір пічне приладдя (наприклад кочергу) та затикати усі отвори в хаті. Якщо ж блискавка вражала людину (в народі, до речі, вірили, що вбиває не блискавка, а саме грім), вважалося, що їй прощаються всі гріхи й душа її йде прямо до раю. Якщо злива закінчувалася райдугою, це вважалося добрим знаком. Люди також вірили, що “весел́івка п΄є во́ду з ріки́”. Не завжди зливу чи негоду пов’язували з родючістю, іноді вірили, що бурю здіймали злі духи. Скажімо, несподіваний бурхливий вітер пояснювали тим, що хтось повісився, і нечисті радіють за його душею. Вихор вважали самим нечистим, бо він нерідко чинив шкоду, зриваючи дахи і розкидаючи копиці сіна. Побутувала легенда, що один чоловік кинув у вихор ножа і поранив нечистого. Небажану бурю чи градову хмару намагалися відвернути стародавнім магічним способом – за аналогією від протилежного: вивертали кожуха вовною назовні, сподіваючись, що хмара також поверне в інший бік. Небесні світила вважалися творінням Бога. На Місяці люди впізнавали двох братів, що підняли один одного на вила. В народі побутувало шанування води і вогню. Плювати чи мочитися у вогонь або воду вважалося великим гріхом. До того ж вірили, що за подібне осквернення вогню блюзніра чекає кара – його мало б обсипати струпами. Потойбічне життя населення Монастирчан сприймало у цілком християнському ключі: по смерті душа, в залежності від своєї прижиттєвої поведінки, йде у рай, чистилище чи пекло. Але деякі риси вказують, що язичницький культ померлих родичів не зник цілком, його рештки існують і досі. На це вказує як жертва душам померлих членів родини молока чи води в час похорону, так і спільна вечеря живих і душ померлих під час святого вечора. Відомо, що ще у ХІХ ст. в Монастирчанах практикували звичайне для давньослов’янського язичницького похоронного ритуалу голосіння за померлими (заводи́ли). Для дохристиянських часів також характерне філософське ставлення до смерті дітей та літніх людей - колись за такими покійниками не прийнято було тужити. Вважалося, що дитина вмирає безгрішною і стає ангелом, а стара людина вже віджила свій вік. Називалися такі похоронні обряди, мабуть, світи́лками. На них збереглися елементи стародавньої тризни, коли на похороні замість сумувати веселилися. Так, коли вмирала дитина, молодь на смерти́ грала у веселу рухливу гру “Шило”. Пережитком дохристиянського світогляду, очевидно, є також звичка класти в труну улюблені речі покійника, капелюх тощо. Побутувала серед предків також віра у сни: вони були переконані, що кожен сон є віщим, і намагалися його трактувати. Наводимо деякі пояснення снів з усного народного сонника: якщо присниться бу́льба - на слабість, коро́ва, кірни́ця, я́ма з водо́в, будівни́цтво - на смерть, на мерця, горі́вка, огирки́ - на горе (через співзвучність слів!), вода́ - на сльози, ку́ри (ку́ріта, вели́кі) - на журу (малу чи велику), пироги́ - на вороги, вовк, пес (кусає, виє) - на неприємність, я́блука - на щастя, ву́ши, га́дина - на достаток, гроші, мерці́ - на зміну погоди, ко́ні - на вітер, ри́ба, щур чи миш - на мороз, холод, і т.д. Вважалося також, що деякі люди при повному місяці можуть у сні ходити - їх називали снови́дами. В результаті тривалих спостережень за природою в народі навчилися передбачати погоду за різними прикметами. Помітили, наприклад, що кугу́т піє на зміну погоди; кури шоло́паютсі - на дощ; кури звечора сідають швидко - на погоду, якщо ходять до смерку - на негоду; свиня чухається об кут і несе до кучі в зубах солому - на дощ; кіт і пес лягає горіне́ць і качається - на вітер; кіт дряпає пазурами міх, стіну - також на вітер; бджоли перед дощем ховаються у вулик, мурашки - до мурашника; ворони перед негодою сідають на землю, на погоду - кружляють високо, якщо сідають на верхівки дерев – на мороз; ластівка літає по-над землю - на негоду, високо - на погоду; молодий місяць “ма́є уми́тисі” - нерідко на новомісяччя іде дощ; місяць “обложи́всі хма́рами” - на негоду; звечора чи вранці нема роси - на дощ; хвоя модрини пожовкла - випаде сніг; шульки́ (шишки) на смереці висять низько - морози будуть на початку зими, в центрі крони - посередині, на вершку - наприкінці зими. 2. Демонологія Особливо потужний пласт народних вірувань складає демонологія – віра у різноманітних злих духів. Зародилася вона перед охрещенням Русі, а опісля, коли всі духи природи були зараховані церквою до злих сил, розрослася ще більще. Щоправда, з часом демонологічні персонажі дуже знеособилися, багато образів зливалися в один, а останнім часом, завдяки розвитку науки і техніки, демонологія взагалі занепала. Найпоширенішими уособленнями зла населення Монастирчан здавна вважало злих духів. Часто у цю категорію навіть заносили усіх демонологічних персонажів. Іноді їх називали чорта́ми, дідька́ми, подеколи – нечи́стими, та найчастіше вживали нейтральний термін – “лихе́”. Взагалі ж про нечистого намагалися не згадувати, щоб не накликати, а для його означення вживали звороти “той, най йде в ска́ли”, “той, щез би”, “той, з ріжка́ми”. Якщо ж все-таки про нього заходила мова, поспішали додати: “Дух світи́й при ха́ті тай при на́с, гр́ішних!” Злі духи здавна уявлялися в різних личинах. Нерідко вони показувалися у вигляді чорних котиків (іноді з ріжками), які загадково з’являлися і зникали, часто чинячи людям дрібні пакості та шкоду (плутали дорогу, лякали, піддушували сплячих, кидалися камінням тощо). Зазвичай їх помічали звечора чи опівночі в глухих місцях, а також в пустках чи млині. Інколи нечистого змальовували охайно вдягнутим панком, що курить люльку. Зокрема в такій подобі його стрічали поблизу млина, коли опівночі несподівано рушало млинське колесо, і млин починав сам собою молоти. Таким же його бачили ті, хто лишався ночувати у млині й прокидався від задушливого тягаря на грудях. Зрідка ж нечисті з’являлися у вигляді неживих предметів (скажімо, у Млинівці над водою іноді помічали довге біле полотно, що хвилювалося над самою водою) чи й взагалі нагадували казна що (за рікою бачили безформну тінь з палаючими очима, що метала іскри; тінь виявилася агресивною, переслідувала подорожніх до самої води, а на кинутий камінь відреагувала цілою зливою каміння). Колись, очевидно, вірили, що чорти, як і люди, можуть одружуватися і навіть мати дітей. Скажімо, ще в середині минулого століття в селі побутував переказ, що в одній хаті на Задвірю якось увечері затопили давно непалену піч, і в ту ж мить з комина посипалися чортенята, що їх там привела на світ чортиця. Місце те вважалося нечистим, і вночі його намагалися минути якомога швидше. Урятуватися від нечистих духів було неважко. Безвідмовно допомагала молитва, слід було також тричі перехреститися (бажано лівою рукою) та скрутити в кишені дулю. Особливим лихим персонажем вважався блуд, що, очевидно, в язичницькі часи ототожнювався з лісовиком. Побутувало переконання, що блуд живе у Сиглі, а також у верболозах. Побачити його годі, але істота ця дуже небезпечна, бо примушує людину годинами блукати, кружляючи на одному місці. Та від блуда можна врятуватися, перевдягнувши навиворіт весь одяг. Подібного до блуда персонажа оселяли раніше на заболоченому Мочірі (можливо, колись то був аналог водяника). Його бачили в подобі загадкових болотяних вогників. Одна з легенд переказує, ніби в давнину щось лихе заманило уночі проїжджого пана у бездонну тепінь, яка поглинула його разом з кіньми і бричкою без сліду. Крім духів природи селяни вірили, що особливий вид нечистого може жити поряд з людиною (у цих віруваннях легко помітити риси поклоніння домовику). Його можна було набути самому, виносивши під пахвою зносок курячого яйця, а можна було й мимоволі купити з якимось крамом (в такому випадку підступний продавець питав покупця, чи зі всім купує товар, прямо не згадуючи про духа). У першому випадку нечистий усіляко дбав про обійстя і примножував багатство свого власника (про заможних і підприємливих ґаздів іноді казали, що “він то́го має”). Нав’язаний обманом дух ставав прокляттям родини: мордував сплячих ночами, люди один за одним мерли, не велася худоба тощо. Щоб цього уникнути чи хоча б пом’якшити злобу лихого, йому слід було догоджати: щодня нести на під горщок з їжею, але обов’язково несоленою (інакше нечистий лютував ще дужче). Окремий різновид злих духів складають опирі́. Вважалося, що сьомий хлопчик у сім’ї народжується опирем (утім, зустрічалися і опириці). За життя опир мав бути відьмаком. Від звичайних людей його відрізняв хвостик та пазури на пальцях. Особливо активним ставав після смерті: вилазив опівночі з могили і лякав людей. Люди вірили, що по смерті опир потина́є – забирає на той світ ще сім чоловік (на відміну від загальноприйнятих уявлень монастирчанські опирі кров не смоктали, насилаючи смерть якимось надприродним способом). Вважалося, що по світу мертвий опир ходив виключно у звіриній подобі: під виглядом пса, коня і т.п., обов’язково білого кольору (білий – колір жалоби у давніх слов’ян). Вберегтися від опира можна, обсипавши хату свяченим самосійним маком-здрикачем: нечистий мусить рахувати зернятка, поки не зійде сонце й не прийде час повертатися в могилу. Не може опир також перейти через проточну воду. Найпоширенішими представниками злих сил у Монастирчанах були відьми́. Відьмами вважали злих жінок-чаклунок, що відрізнялися від звичайних наявністю хвостика. Уявляли їх гидкими бабами, нерідко високого зросту. Часто з відьмами ототожнювали ворожок. Відьми наділялися надприродними здібностями і знаннями. Скажімо, вони могли літати на мітлі, перекидатися на різних тварин (собак, котів, зайців, та найчастіше – на жабу; вірили, що по смерті відьма перевтілюється у жабу), а також вміли впливати на погоду, насилати хвороби. Відьма могла навести на жінок блуд, проте тільки в тому випадку, якщо ті були простоволосі. Дехто умів також скликати зміїв, але це вважалося великим гріхом, бо змії з мукою мусили лізти на поклик хтозна звідки. Врешті відьми знали таємниці всілякого зілля (котре збирали голими в Купальську ніч). Але переважно відьми спеціалізувалися на відбиранні різними способами молока в сусідських корів. Побутувало переконання, що якщо їх спіймати на місці злочину, вони могли в обмін на мовчання виконати будь-яке бажання. Але частіше їх воліли вбити чи покалічити ґральми або загостреною палицею-копачем. Покалічену відьму впізнавали, коли вона згодом знову перекидалася на людину і мала відкриті рани. У Монастирчанах записано кілька розповідей про відьом. В одній з них розповідається, що якось наймит пішов на Івана пасти коня. Знявши з нього кантарку, він раптом помітив відьму, що била рушником по пшениці, збиваючи росу, і щось тихо говорила. Наймит підкрався ближче і став бити по пшениці кантаркою, повторюючи те саме. Повернувшись додому, він із здивуванням помітив, що з кантарки почало текти молоко, яке відтоді не спинялося цілий рік. У іншому переказі також йдеться про пильного наймита, який допантрував, що його господиня – відьма. Одного разу, спостерігши, як вона сіла на мітлу і вилетіла через комин, він зробив те саме, полетів слідом і став свідком наради кількох відьом, як наслати мороз: домовилися, що одна з відьом повісить невидимий горщик з морозом на найнижчий церковний хрест, друга – на середній, а третя – на найвищий. Коли відьми виконали задумане і полетіли спати, наймит познімав горщики і поклав їх своїй ґаздині під ліжко. На подвір’ї відразу дуже похолодало, й він мусив ночувати у стайні. А на ранок виявилося, що його господиня замерзла. Наступна розповідь розказує про ґазду, який, щоб спіймати відьму, зробив у стайні засідку на неї. Як тільки відьма у вигляді жаби застрибнула до стайні, він кинувся до неї і простромив копачем. Згодом у сусідів знайшли пробиту палицею жінку, яка просила, щоб з неї витягли копач. Доцільно згадати також оповідь про жебрака, що попрохав у ґазди трохи молока, але той відмовив, пояснивши, що корова чомусь несподівано перестала доїтися. Жебрак сказав принести цалевий цвях і почав забивати його у стайні над дверима в клобук. Невдовзі домочадці раптом побачили, як надбігла сусідська корова, перестрибнула ворота, впала, розчахнувшись, посеред подвір’я і почала жалісно рикати. Жебрак зупинився. Негайно прибігла баба з глечиком молока і стала благати, щоб не робив нічого, що вона вертає молоко. З розряду злих духів можна також умовно виокремити перевертнів, хоча в селі такого окремого різновиду нечисті не існує. Зазвичай рисами перевертництва наділяли інших нечистих істот (відьмів, опирів і т.п.). В опівнічну пору вони могли перекидатися на білого коня (кобилу), білого пса, чорного кота, жабу, а також у неживі предмети. Побутували в Монастирчанах також перекази про привидів та т.зв. “шумних духів” (полтергейст), хоч вони й не мали в селян конкретної назви. Існувало повір’я, що деякі мертві душі після смерті з різних причин повертаються додому (через сильну прив’язаність до сім’ї, невдоволення чимось у зв’язку з передчасною смертю і т.п.). Вважалося, що майже завжди поверталися після смерті душі самогубців, іноді – душі загиблих. Про свою присутність духи сповіщали гучним грюканням в двері, стіни чи стелю, пересуванням предметів, нерідко не давали дихати сплячим. Як правило, вони зникали відразу ж після окроплення хати свяченою водою чи після її освячення священиком. Врешті, розповідь про демонологію монастирчанців була б неповною без згадки про так звані погані (закляті) місця (геопатогенні зони). Їх у Монастирчанах декілька, упізнавали ж такі зони за вказівкою сильного ворожбита (як правило їхали аж в Битків до ворожбита Осафата). Вони виявлялися різного розміру: від 1 до 20 м.кв. Вірною прикметою, що таке місце є в обійсті, була висока смертність в родині, падіж худоби, постійні нещастя. Походження їх різне: або там хтось щось наворожив, або ж там оселився злий дух. Як правило, закляті місця відгороджували від обійстя, викручуючи задля цього суплітку паркана чи плота. Також на них не радили селитися, щось будувати чи взагалі користуватися ними. 3. Астрономічні знання. Час. Міри Без сумніву, в давнину наші предки спостерігали за небом і мали з цього приводу свою систему уявлень. На жаль, до нас дійшли тільки її жалюгідні рештки. Скажімо, з сузір’їв у 1 половині ХХ ст. люди виділяли вже тільки Квочку (Велику Ведмедицю) та Косарів (Кассіопею), решта назв забулася. Вірили також, що коли падає зірка (метеор), це віщує чиюсь смерть. Лихим знаком вважалася поява на небі комети. Світ в народі поділяли на чотири сторони: пі́вніч, полу́дне, схід і за́хід. Час рахувався за церковним календарем (від Різдва до Великодня і т.п.). Найбільшою мірою часу вважався рік, що обраховувався цифрово. Що четвертий рік був пересту́пним (високосним) і вважався нещасливим. Рік ділився на 12 місяців зі звичними нам назвами (лише березень іноді називали марто́м, а травень - ма́єм) та чотири пори року. Дні тижня також носили загальновідомі назви, за ними розподілявся піст: в понеділок постили за худобу, у середу - за обіцяне, в четвер (суботу) - на ворога, у п’ятницю - за здоров’я (переважно). Добу (день і ніч) поділяли наступним чином: до́світок, по́ранок, ра́но, до полу́дні, полу́дне, сполу́дні, по́над ве́чір, напри́мерку, ве́чір, ніч, опі́вніч. Оскільки годинників колись не було, час визначали за сонцем. З появою годинників день і ніч поділяли на 12 годин, час міряли годинами і міну́тами (хвилинами). Після встановлення на наших землях Радянської влади тут було введено т.зв. “московський” час, але більшість населення за звичкою продовжувало жити паралельно за “місцевим” часом (установленим ще за Австро-Угорщини), що відставав від “московського” на дві години. Після введення в СРСР літнього часу різниця стала складати аж три години (з квітня до листопада). Нарешті, після проголошення незалежності України населення перейшло на київський час, що відставав від московського на годину. Відповідно місцевий час відрізняється від київського взимку на годину, а влітку – на дві години. Існувала віра у добрий та лихий час: якщо справа припадала на добрий час, вона закінчувалася добре, якщо ж на лихий - погано. Утім, невідомо було, коли час добрий, а коли лихий, і, щоб вірно втрапити, люди додавали, роблячи щось приємне: “В до́брий чьис каза́ти, а в лихи́й мовчьи́ти!” Вірили також у добру і погану долю, яка у кожного своя. Називалася вона льо́сом. У побуті населення Монастирчан користувалося десятковою системою числення, для цього нерідко використовували пальці (на пальцях не лише додавали, але й множили). Здавна користувалися мірами довжини по частинах тіла: на палець, цаль (два пальці - 2,5 см), пйиду, долоню, лікоть, сяжень (2 м), стопу, крок. Пізніше їх замінила метрична система. Великі відстані вимірювали кілометрами, площу – моргами (1 морг – 56 арів), сяжнями, пізніше – гектарами, арами. Для визначення об’єму використовували м2 та м3 (квадра́ти і куби́). Вагу визначали в кілограмах (кі́льо), фу́нтах (1 фунт - 0,5 кг), кьи́лах (1 кьила - 1 центнер), а для визначення ваги сипких тіл найчастіше користувалися де́ками (1 дека – 10 грам). Рідину міряли літрами, півлітрами, чвертками, півчвертками. 4. Народна медицина Населення Монастирчан здавна боролося з різноманітними хворобами та недугами. Вважалося, що захворіти людина може природним чином, але можливо на неї хворобу і наслати. Від цього залежало й лікування. Найбільш поширеними хворобами вважалися ка́тир (нежить), ґри́па (грип), запа́ленні (запалення легенів), шкарляти́на (скарлатина), сухо́ти (туберкульоз), ти́фус (тиф) тощо. До появи аптек їх намагалися лікувати народними методами. Чай із звіробо́ю, дереві́ю, рома́шки, ягід сверби́усу (шипшини), з ягіднику́ (кущиків синіх ягід) пили при болях всередині (проносах, захворюваннях шлунку чи печінки). З цією ж метою гріли черево до печі. Мед, чай з цвітом липи чи бзини́ (бузини), з ягід кали́нки (калини), з ба́бки (подорожника), а також з малиннико́м (малиновим соком) вживали при застудах, від гарячки та кашлю. А ще таких хворих натирали горілкою та хренем. Бабку також клали на рани (спиняла кров) чи виразки (відтягувала гній). З пйи́диків робили присипку, якою посипали свіжі рани, щоб спинити кров. Соком чистоті́ла мастили бородавки. Утім, самолікування допомагало далеко не завжди, особливо при інфекційних захворюваннях, тому смертність серед селян була досить високою. З переказів населення знало також про страшні невиліковні пошесті: хольи́ру (холеру) та джу́му (чуму). Нерідко, не сподіваючись на фармацею та втративши віру в традиційних лікарів, люди зверталися за допомогою до місцевих бабів-знахарок. Останні лікували різні хвороби, а також переляк, зливанням воску чи олова. Дуже часто несподівані недуги пояснювалися вроками (зочи́й). Вважалося, що деякі люди (найчастіше чорноокі) мають лихі очі, а тому, похваливши або сподобавши людину, вони можуть свідомо чи несвідомо зурочити (зочи́ти) її. Від вроків у народі було розроблено цілу систему запобіжних дій, магічних операцій та замовлянь. Зокрема, щоб не наврочити, слід було відвести очі догори і для певності поплювати, примовляючи: “Тьфу-тьфу-тьфу! В сте́ли дьи́рка!” чи “Тьфу-тьфу-тьфу! Нівро́ку!” Іноді, щоб убезпечити вродливу та здорову людину від зочий, про неї навмисно відзивалися в негативному плані: “Агі́й, не́хари!”. А ще, щоб відвернути лихий погляд, людину зцільо́вували - цілували її в чоло, щоки і т.п., щоразу спльовуючи. Щойно зуроченому не можна було давати заснути, бо вважалося, що тоді йому вже нічого не допоможе. Побутувало переконання, що найпершою допомогою при вроках є слина того, хто зурочив, яку давали до рота зуроченому. Якщо ж це було неможливо, то скида́ли ва́три (вогню́). Робили це наступним чином. Брали “Іва́нів тере́н”, або ж з трьох боків ковбана лупали по скіпці, і спалювали їх у печі. Затим набирали в миску води, тричі перехрещували її ножем, а потім брали на лезо по грани́ні (жарині) і вкидали в воду, примовляючи: “Не оди́н, не два... не де́в’їть”. По тому молилися над водою: “Го́споди, відведи́ вро́ки від (ім’ярек), най вни йдут на го́ри, на доли́ни...” і т.п. Далі тричі хухали на воду, давали зуроченому напитися з трьох боків миски і навідліг лівою рукою обмивали йому чоло, лице, груди біля серця, живіт, долоні, коліна і стопи. Використану воду згодом виливали угору по потоці чи вгору по стовбурі яблуні. (Тепер описаний обряд значно спрощений: спалюють 7 чи 9 сірників, вкидають у воду, спостерігаючи, скільки впаде головками донизу на дно посудини, моляться і дають зуроченому випити її). Вірили, що від уроків ще допомагає обмиватися лівою рукою навідліг (як описано вище) власною сечею. Також побутувало переконання, що від зочий помічні деякі магічні дії. Наприклад, зуроченому треба було тричі по три рази люгнути в очі розчепіреною п’ятірнею, одночасно двічі крутячи нею в зап’ясті (прямо-вліво-вправо), і проказати замовляння: “Пога́ним лю́дим тере́н в о́чи, а гімно́ в зу́би!” До речі, вважалося, що зочити можна не лише людину, але й тварину, і навіть рослину. Скажімо, коли виганяли худобу на першу пашу (або коли корова була по теляті), від вроків їй заплітали в хвости яскраві червоні стрічки, а щоб відвернути злі очі від городини, на грядках застромлювали палиці з натягнутими на них догори дном пляшками. |
1 липня 2008
³ Тема: Культура населення Монастирчаністорик Матеріальна культура та господарська діяльність Господарство населення Монастирчан з давніх давен було досить традиційним і в загальних рисах притаманним усім жителям Прикарпаття. До кінця ХІХ ст. воно не зазнало помітних якісних зрушень, тому можна екстраполювати його розвиток з високою долею ймовірності на більш ранні часи. Прогрес у цій сфері намітився лише з 1 половини ХХ ст., зате уже не припинявся. У дослідженні вміщено фіксацію господарської діяльності монастирчанців переважно 1 половини ХХ ст. Останнім часом в результаті різних факторів вона швидко позбувається традиційних рис, спостеріагається тенденція до загальноєвропейських стандартів. 1. Хата і її інтер’єр Під будівництво хати вибирали кам’янисте тверде місце. Після його освячення по вугла́х встановлювали кілька каменів (фундаментів колись не робили), на які клалися підва́лини - зчеплені одна з одною дерев’яні платви. Далі поверх них споруджували стіни. Хату будували, як правило, 2 - 3 майстри. Хати колись клалися виключно з дерев’яних колод - плени́ць. Ззовні вони були округлими, зсередини - рівними, тесаними. Плениці з’єднували двома способами: або так, що їх кінці виступали за межі стін, або ж так, що не виступали зовсім (такі хати називалися ци́нками). Після того, як над стінами зводили кізли́ на верх, хату пошива́ли - накривали, робили дах. Колись хати вкривалися тільки соломою. Для цього бралися житні чи інші около́ти, з яких робили ку́лі (жме́ні, переве́ртанці) - перегинали навпіл (колоссям донизу) і в місці згину перев’язували мотузкою. Їх прикріплювали (прив’язували) до розміщених перпендикулярно до кізлів й паралельно одна до одної ла́т, впритик і так, щоб верхній ряд накривав половину нижнього. Дахи робилися двоскатні, але по боках влаштовувалися щьи́ди (причо́лкі). В місцях з’єднань з основними скатами вони прикривалися т.зв. рога́ми (похилими латами). Коли дах був готовий, зверху його прикладали ключи́ньом (з’єднаними вгорі навхрест паралельними брусами, котрі в місцях з’єднань і при долині скріплювалися горизонтальними латами) - “аби вітер не задира́в”. Пізніше дехто вкривав хати ґо́нтами (неширокими короткими дерев’яними планками, які були з одного боку вузькі, а з другого мали пази й могли входити одна в одну; верхній ряд прикривав нижній), а потім драни́цьома (дра́нков) (те саме, що й ґонта, але давалися густіше) (Мал.47). Стелю в хатах робили з дощок, які чіплялися до ґра́ґара - платви, що йшла впоперек приміщення. Якщо хату планували зсередини масти́ти, ту пла́тву пускали назовні, якщо ж ні - ґраґар лишався всередині кімнати, а стелю стелили зверху. Давніше долівка була переважно з щільно утрамбованої глини. Аби вона не тріскалася, її потім час від часу скальи́ли (змащували рідким коров’ячим послідом з допомогою канду́рі (ганчір’я); для цієї опереції тримали спеціальний горщик - кальни́к). Згодом підлоги почали робити і з дерева. Ззовні, на невеликій відстані від підвалин, навколо хати робили невисокий дощаний бортик, в котрий засипали глини і щільно утрамбовували її. Утворювалася при́спа, що захищала хату від протягів. На неї любили сідати й відпочивати. Всередині хати могли бути двох типів: маще́ні чи ми́ті. Стіни і стеля перших латкува́лисі розщепленими надвоє гілками ліщини, а тоді масти́лисі глиною. Затим їх білили вапном (набіло, рідше в вапно додавали трохи синьки). Миті ж приміщення були повністю дерев’яними і гладенькими. Стіни і стелю, як правило, не прикрашали нічим. Лише у митих хатах різьбили ґраґар. Під дахом в хатах був під (горище), де зберігали горшки, яблука, цибулю, різні дрібниці та мотлох. Піч в хатах мурувалася з цегли, зверху грубо обмазувалася глиною. Деякі печі мали й кухню, але рідко. У декого в печах були братру́ри (духовки) та коцьо́лки (ємкості для гарячої води). Старі печі мали вузький ле́жух, на якому любили грітися коти. Люди ж зверху на печі стелили верету і спали. Раніше дим з печей виводився через ка́глу (отвір в стіні) до сіней, звідки йшов на під і виходив надвір через щілини під дахом. Іноді в даху робився спеціальний отвір з навісом. Пізніше почали робити ко́мин, що виводив дим безпосередньо назовні. Комин виготовлявся з чотирьох стовпів, що звужувалися до верху. Вони скріплювалися перекладинами, які потім обпліталися лозою і густо обмащувалися глиною. Біля печі влаштовувався за́пічок з дощок – на ньому спали діти. Вікна робилися маленькі, двостворчасті, в кожну створку вкладали по дві шибки з перегородкою. Вікна були на завісах, защіпалися особливими гачками. Двері також були дерев’яними, зсередини закривалися засувом, а ззовні - колодкою. Сходів як таких колись не знали, оскільки хати були низенькими. Як правило, перед дверима встановлювали плескатий камінь, або ж грубий пати́к. Починаючи з 30-х років хати почали будувати з ґанками. Взимку хати утеплювали: робили навколо невисоку (по вікна) зага́ту, яку заповнювали сухим листом чи волосьи́нков (лісовою травою). На літо її розбирали. Кількість приміщень в хаті не була однаковою і залежала як від майнового стану сім’ї, так і від кількості її членів. Найчастіше будували двокімнатні хати (розраховані на дві сім’ї). Між кімнатами були сі́ни, з яких двоє дверей вели до кімнат, а двоє (задні і передні) - надвір. В сіних стояла драбина на під (вони не мали стелі), цебрички, відра, висіло решето, різне ганчір’я. Сюди виходила кагла, що затикалася на ніч кагльи́нков (ганчірками). В сіних також годували курей. Збоку добудовувалися комори, вхід до яких був знадвору. Тут зберігали бочки, на жердках - старий одяг, а також м’ясо. Багаті ґазди, що мали ще й велику сім’ю, будували собі чво́рак - чотирикімнатні хати. Окрім великих пере́дних хат вони мали ще й янкьирі́ – маленькі хатчини́. Туди також заходили з сіний. В чвораку піч зазвичай розміщували в янкьири, а у великих хатах були грубки. Іноді великі хати не опалювалися взагалі. Переважно взимку вся сім’я жила в одній хаті. Кожна велика хата (кімната) мала двоє передніх вікон і одне - бокове. В янкьири було одне вікно ззаду і одне - бокове. Бідніші сім’ї жили в однокімнатних хатах, які мали ще сіни і комору. Іноді позаду хати ще прибудовували при́бік, де тримали свиней чи кіз. Заходили туди також знадвору. Внутрішній інтер’єр хати (як і янкьира) був дуже традиційний. Ліворуч від входу розміщувалася піч з запічком. Далі в куті стояла дерев’яна по́стіль. Вона могла відкриватися, всередині тримали різний мотлох або насіннєву бульбу. Зверху постіль встелялася соломою чи житніми околотами (матраси з’явилися аж за Радянської влади), які пристелювалися білою тонкою веретою. Поверх неї застеляли дві-три кра́сі (кольорові) верети. А на них складали подушки (в багатших пішевки́ набивалися пір’ям, в бідних - половою (половльинки́)). Багатші вкривалися пуховими перинами, бідніші - веретами або ж старими кожухами. На протилежному куті (поку́ті) сходилися два сті́льці (лавиці), які доходили до половини обох стін. Покуть був найпочеснішим місцем в домі, в час Святого вечора туди клали ді́да (вівсяний сніп). На стільцьох часто спали. Над стільцем на протилежній від дверей стіні висіли образи (колись їх було багато - цілий іконостас). Перед стільцьома, під образами, стояв сті́в. Його пла́ха (стільниця) могла підніматися, а всередині була поперечка, на яку зазвичай складали хліб. У свята стів застеляли білим чи кольоровим тканим убру́ском. Під стіною, праворуч від дверей, розміщувалася поли́ці (низька, приблизно в метр заввишки). Вона мала, як правило, три полички, на яких зберігалися приперті до стіни миски, лижки, інше кухонне начиння, коновльи́тко з сировицею, пляшка з олі́ю тощо. Іноді полицю вішали на стіну, а в декого вона стояла зверху на маленькій шафці. Між постіллю і столом стояла скри́ні чи ку́фер, де зберігали одяг. Як правило, скриня була слабо прикрашена, з конічною кришкою. Куфер був більший, з округлою кришкою, оздоблювався різьбою, лакувався, іноді встановлювався на дерев’яні коліщатка. Куфери були переважно в багатих родинах, загал же користувався скринями. Якщо в сім’ї були діти (а були вони зазвичай постійно), між піччю і постіллю до стелі чіплялася за шнури чи ланцюги колиска (прямокутна, з округлим дном). Над постіллю ж прибивалися ра́мці - дві дерев’яні лати, що двома кінцями кріпилися до стін, а в місці стику з’єднувалися точеним брусом, котрий підвішували до стелі. Постіль в час пологів завішувалася веретами, які поміщали на рамці. Іноді з боку печі на рамцях встановлювалися дерев’яні каблучки́, на які вішали колиску. Пізніше на рамцьох (або на цвяху в стіні) вішали шма́ті (повсякденний одяг). З часом (вже за Польщі) багаті ґазди умебльовували окремі кімнати сучаснішими меблями. Така хата називалася поко́єм. Тут був кре́денц (своєрідний буфет: нижня частина мала шафку та шухляди, верхня - шафку з заскленими дверцятами для посуду; креденц прикрашався різьбою, лакувався), шафа для одягу, невеликий столик на точених ніжках, кілька стільців з круглими сидіннями та спинками, лу́жко (відрізнялося від постелі меншими розмірами та вищими побоками), бамбе́тль (дерев’яна “канапа” з різьбленою спинкою та бильцями; при бажанні сидіння відсувалося, і бамбетль можна було розкласти для спання). Цікаво, що меблів старого типу в покою не тримали. Помешкання освічувалися різних розмірів гасовими лямпа́ми. 2. Господарські споруди та подвір’я Окрім хати, на подвір’ї розміщувалися також стодола, стайня, шпіхльир, курник і кучі для свиней. Стодо́ла призначалася для зберігання сіна та снопів з зерном. Влаштування стодол залежало від майнового стану сім’ї: багаті ґазди будували окремі стодоли, бідні сполучали їх зі стайнями. Велика стодола являла собою довгу (до 15 м і більше) дощату споруду під дахом, з високими двостворчастими дверима. Посередині будівлі для обмолоту зерна влаштовувався тік. Долівка його робилася з дощок або ж з утрамбованої глини. Щоб глина не лупалася, долівку час від часу скальили коров’ячим послідом. Пообабіч невисоко над землею зводили поде́нок, сплетений з пруття, на який громадили сіно. Під стріхою з жердин настеляли по́дрі, яке також заповнювалося сіном або стяганим горохом та квасолею. Часом в стодолі зберігали і зерно в сусі́ках. Вже за Польщі багатші ґазди тримали в стодолах механічні січка́рні (більшість же нарубували січку сокирою). Якщо сіна було більше, аніж могла вмістити стодола, для нього будували оборі́г: навколо піднятого над землею настилу вкопували чотири стовпи, до яких на рухомих петлях кріпився чотирискатний дах, котрий можна було піднімати чи опускати в залежності від кількості сіна. Розміри стаєнь, знову ж таки, залежали від ступеня заможності селян. У бідних вони були невеликі, багаті ж будували довгі споруди (до 9-10 м). Стайні зводилися з дерева, вкривалися соломою. Вони мали невеличкі двері, віконце і вікно для викидання гною. Зрідка (вже за Польщі) в них влаштовувалися люфти́ - вентиляційні труби для відведення зайвої вологи. Часом у стелі прорубувався отвір, через який всередину вкидали сіно, і він служив одночасно для вентиляції. Та найчастіше пара виходила через стелю, складену з нещільно підігнаних тонких кругляків, присипаних мервов - опалим листом. Підлогу всередині стаєнь викладали плескатими каменями, які притрушувалися соломою. Також підстелювали й листом. Як правило, тварин розміщували в наступній послідовності: біля дверей стояли коні, далі - телиці, бики, корови, вівці. Коней від худоби відгороджувала низенька дощата стіна - аби не ко́пали, поміж худобою ж давалися звичайні штрайбани́ - грубі дерев’яні кругляки. Свиней у стайні не тримали, як тепер, - для них збоку споруди робили ку́чі. Худобу і коней годували з жолобів, розташованих по-під стінами, свиней - з дерев’яних вало́вів. Поїли ж худобу з цебра́ (у ньому ж парили січку), а якщо хтось жив неподалік від потічка, худобу виводили прямо до води. Поряд зі стайнею, якраз під вікном для гною, викопували яму - гноя́нку, яку обкладали камінням. Нерідко в ній відгороджували мустьи́нку – порожнину для стоку гноївки - му́сту. Тут же з початку XX ст. почали прибудовувати дерев’яний віхо́док – туалет (доти природні потреби справляли просто неба). Домашню птицю утримували окремо - в курнику. Останній мав вигляд дерев’яної повітки висотою до 2 м, вкритої соломою. Вона мала два поверхи: зверху був власне курник з поперечними брусами для курей (ба́нтами), внизу тримали качок та гусей. Лише за радянських часів курники почали робити в стайнях. Пса тримали у буді. Її робили з дощок, вкриваючи, як правило, корою, драницями чи папинде́ков - толлю. Для зберігання зерна служила також окрема будівля - шпіхльи́р. Це була суцільна дерев’яна кліть з дверима, але без вікон, вкрита соломою. Всередині її стояли високі (1,5 м) дощані ящики - сусі́ки, - в які засипали змолочене зерно (оскільки у міхах його часто нищили миші і щурі). Зазвичай їх було 3-4 (для жита, пшениці, вівса та ячменю). Десь на початку XX ст. з’явилися перші півни́ці, в яких зберігали продукти, овочі і фрукти. Їх іноді вимуровували з каменю під сіном у стодолі. Хто не мав пивниці, овочі змушений був прибива́ти - викопувати одну-дві круглі ями, засипати туди бульбу, буряки тощо, і нагортати зверху купу землі. Щоб уберегти врожай від гризунів, поверх купи накладали ще околоти і терміття, або ж чіти́ни (гілки хвойних дерев). З 50-х років ХХ ст. поширилися напівземлянкові півниці. Стіни, долівку і склепіння в них мурували з каменю, а затим присипали півницю для теплоізоляції землею, яка з часом поростала травою. Такі півниці часто мали перехідник та двоє дверей - зовнішні і внутрішні. Ще пізніше півниці стали копати під будинками, стіни в них мурувалися з каменю чи цементу. Колись люди брали воду з ріки, потічків (наприклад Млинівки) та джерел. Якщо ж поблизу води не було, там викопували кірниці.́ Як правило це були журавлі з дерев’яним цемринням. З 50-х років поверх цемриння стали встановлювати корбу, прикриту дерев’яним чи жерстяним дашком, журавлі ж зникли. Згодом поширилися і криниці, корба та отвір в яких закривалися декоративними ажурними стінками й дверцятами, а зверху робився фігурний металічний дах. Усе обійстя обгороджувалося плотом. Плоти були двоякі: їх плели або з лози - паралельно до землі між вбитими в неї кілками, або ж з су́чі (смерекових гілок) - перпендикулярно до землі між 3-4 прикріпленими до кілків паралельними латами. Зверху плоти нерідко прикривали дашками з терміття, аби вберегти їх від негоди. При в’їзді на подвір’я виготовляли суцільнодерев’яні (іноді фігурно вирізані) ворота. Між сусідами в плоті влаштовували або перелаз, або ж навішували фі́ртку. Уже після війни поширилися паркани-штахетники, потім - огорожі з вольєрної сітки та фігурних металевих прутів, а з початком XXI ст. – комбіновані огорожі з мурованого каменю та дерев’яних або металевих штахет чи ковані су́плітки. 3. Кухонне начиння, їжа та напої З давніх часів їжу варили у печах, котрі напалювали дровами чи рі́щьом (хмизом). Спочатку для приготування страв користувалися черепляними горшками, зовні оплетеними дротом. Їх ліпили горшкодра́йли і потім обмінювали на щось селянам. Згодом з’явилися металеві баніки́-чавуни́. У піч горшки чи баніки засували з допомогою дерев’яної кочерги чи металевого гачка, вибирали так само. Якщо пекли хліб, у піч його садовили на дерев’яній лопаті, посипаній мукою, а вибирали також кочергою. Для смаження з кінця ХІХ ст. почали використовувати бритва́нки (сковорідки) або металеві банічки́. Їли з черепляних мисок (найчастіше спільних) дерев’яними лижка́ми. Пили з дерев’яних (згодом - скляних) кілі́шків, металевих банічків (горнят), іноді для пиття пристосовували пікслі́ (бляшанки). Хліб нарізували великими ножами. Індивідуальний посуд та металеві ложки, вилки та тарілки, а також м’ясорубки та інше приладдя, з’явилися вже за радянських часів. Воду носили і зберігали в особливих дерев’яних ємкостях у вигляді вузького високого циліндра з дерев’яною ручкою під верхом. Звалися вони коно́вками. Пізніше з цією метою стали використовувати дерев’яні відра з дротяними ручками. Якщо вода знаходилася далеко від дому, для перенесення відер користувалися коромислами. Дерев’яна тара широко використовувалася для зберігання різних продуктів. Скажімо, квашену капусту та крижівки тримали у великих бочках. Менші бочки - ґіле́тіта – служили для квашених огірків. У ґілетітах же, або в коновльитках, але герметичних, які мали отвір, затканий корком, зберігали сировицю. Для тимчасового ж зберігання рідких страв чи продуктів типу молока або сметани в ходу були черепляні горщики з ручками: маленькі округлі гладуньи́та чи високі довгасті дзбанки́. Утім, нерідко молоко носили і в особливих дерев’яних коновльитах з кришкою та вушком збоку. Для приготування їжі та готування страв користувалися різноманітним кухонним начинням. Рідкі страви (зупу і т.п.) набирали поло́нником (великою дерев’яною ложкою). Сиру бульбу обстругували металевими стругачками чи ножами, варену ж топтали довбе́ньков або колоті́вков (смерековою паличкою з п’ятьма радіальними відгалуженнями на кінці). М’ясо розрубували металевими сікачами. Тверді продукти подрібнювали на залізних терках. Мак терли дерев’яним макого́ном у черепляній макітрі. Колись тісто місили в мілких дерев’яних кори́тах. Пізніше для цього стали використовувати дерев’яні плахи - стільни́ці. З появою стільниць стали використовувати також тачівки́́ для розтачування тіста. Хліб же традиційно місили в діжи́ - широкій циліндричній дерев’яній посудині на високих ніжках. Для одержання масла використовувалася масліни́чка – невелика вузька і висока циліндрична посудина, всередині якої вільно рухалася паличка, насаджена на щільно припасовану до стінок дощечку з отворами, через які мала проходити сметана. Масло збивали поступальними рухами дощечки на паличці. Сир відігрівали в сировому полотні: у зшите на кшталт торбинки полотно засипали сир, а зверху прикладали каменем, щоб відділити жентицю. Таким чином одержували во́рок з сиром. Кінцевим же продуктом виходила гни́тінка – грудка сира. Пізніше сир стали зсипати у марлі й підвішувати, щоб жентиця витискалася його ж вагою. Споживання їжі у селян було регламентованим і залежало навіть від пори року. Так, зазвичай їли тричі на день (сніда́нок, полу́денок і вече́рі), але влітку, коли було багато роботи (особливо в полі), був ще підполу́денок і підвечі́рок, що складався з хліба, цибулі, яблук та молока. Сідали їсти за один стіл всією сім’єю. Найчастіше разом з родиною сідали і слуги. Готувала страви ґаздиня, її дочка чи невістка. Вони ж і подавали на стіл. Як правило наймичок до приготування їжі не допускали, хіба що не мали власних дітей. Їли всі з однієї миски, якщо ж їдців було багато, клали ще одну миску. Іноді ґазда міг їсти з окремої миски і кращу страву, але це траплялося рідко. За їдою слід було поводитися статечно, інакше неслух ризикував отримати по чолу ложкою від господаря. Найкращою ситуація з харчуванням була восени і взимку, коли ще було чимало продуктів. Навесні ж харчі у декого вичерпувалися, і тоді багатші ділили частину припасів слугам. У неврожайні роки іноді доходило до голоду, тому доводилося споживати будь-що їстівне: варену лободу, коржі з бурякового жому тощо. Значне місце у житті монастирчанців займала обрядова регламентація в їжі. Так, протягом року дотримувалися аж чотирьох постів: Петрівки, Маковійки, Пилипівки і Великого (Страшного). В час постів деякі віруючі м’ясо не споживали в понеділок, середу і п’ятницю, в інші ж дні їли “на́ біло” - харчувалися молокопродуктами та яйцями. Більшість же під час постів їли “на біло” щодня. Виняток складав Великий піст, коли м’ясо їсти заборонялося взагалі; особливо ревні християни в цей час харчувалися виключно пісною їжею. Загал же дотримувався строгого посту тільки в перший і останній тиждень, а між тим мав у раціоні молокопродукти та яйця. Зате на великі релігійні свята усі заборони знімалися, і селяни наїдалися вдосталь. Аналогічною була ситуація з святами сімейної обрядовості (тільки на пра́зднику, якщо він припадав на час посту, подавали пісні страви). Залежно від пори року раціон селян не надто різнився. Наприклад, узимку на сніданок їли бульбу з квасним молоком, кукурудзяну кашу, при́йману на молоці, чир чи кулешу. На полуденок спочатку давали зу́пу (квасне́нку) з квашених буряків чи капусти, прийману капусту або ж борщ, до них – нелупку, квасолю чи горох. Іноді на перше подавалися пироги. По тому їли кашу чи кулешу з молоком. Вечеря ж складалася з бульби, кукурудзяної каші чи кулеші. Влітку раціон був схожим, але до перерахованих страв додавалися голубці з кукурудзяної крупи (за радянських часів кукурудзяну змінила перлова крупа - пинца́к, потім - риж), частіше варилися пироги, а до бульби, квасолі чи до хліба готувалася мізе́рія – салат зі свіжих огірків та цибулі. Очевидно, що найбільш уживані селянами страви диктувалися асортиментом продуктів, які постачало натуральне господарство. М’ясо було чи не найкалорійнішою їжею, однак воно коштувало дорого і було малодоступним для більшості людей. До того ж м’ясо не вміли довго зберігати, тому навіть в заможних сім’ях воно вважалося делікатесом. Так, свиней чи баранів різали, як правило, на Коляду, коли низька температура дозволяла зберігати м’ясо якнайдовше. І все ж собі доводилося залишати лише половину туші, решту (чвертками або півчвертками) негайно продавали чи роздавали родичам. Якихось виробів з м’яса, на кшталт сучасних солтисонів, зайців, ковбас чи буженини, в той час практично не робили, лише свинячі кишки начиняли тертою бульбою з кров’ю, варили чи смажили нутрощі та шматки м’яса (свіжину́), готували м’ясну юшку (борщ). Надалі тримали м’ясо в коморі на жердці чи на цвяху, або на бантах на поді. Якщо ж починалася відлига, його занурювали в цебер з солоною водою. Страви з м’яса колись не відзначалися вигадливістю. На квасних буряках та м’ясі варили юшку (“по́льський борщ”), до бульби на м’ясі та підпаленій муці готували підливу, на Великдень же смажили печеню (ледь обварений шмат свинини, натертий часником, пекли в печі). Дещо пізніше дрібні шматки м’яса стали смажити на сковороді, доливаючи час від часу води і згодом посипаючи їх мукою. Хоч у селі тримали чимало курей, качок та гусей, вони йшли головно на м’ясо, з якого готували юшку чи варили. Яйця споживалися рідко. Як правило в їжу використовували качачі яйця. Зазвичай їх не смажили, а варили. Проте в певні дні яйця все ж складали важливу частину раціону. Скажімо, вони були обов’язковою стравою на Пу́щені, а також на Великдень. Чи не важливішим від м’яса продуктом тваринництва вважалося молоко та вироби з нього. Молоко пили сире і варене, на ньому варили кукурудзяну, ячмінну та рижеву каші, а також їли з чиром, кулешею чи бульбою. Окрім сметани та масла, якими рідили бульбу, капусту тощо, споживали також масльи́нку, що утворювалася після колочення масла (її їли з бульбою). Описаним вище способом гнітили сир. Вживалося також квасне молоко та жентиця. Проте молокопродукти також не вміли довго зберігати. Виняток складав особливий сир, який називався “зопсу́тим”. Свіжий сир щільно натоптували в коновльита, додавали солі та накривали чистим полотенцем. Через якийсь час він ставав тягучим і діставав дуже специфічний запах. Такий сир мішали до бульби або давали в пироги. Повсякденною їжею селян був хліб. Зазвичай випікали дріжджовий житній хліб у вигляді круглих великих паляниць. Як правило, раз в тиждень випікали по 6 хлібин, які потім зберігалися в столі під полотенцем, але при потребі (скажімо, якщо мали робі́тників) хліб пекли навіть двічі в день. На великі свята чи з обрядовою метою випікали білий солодкий хліб з пшеничної муки та яєць – бабки, струцні, паску, корогвай тощо. Дуже рідкісними були колись солодощі. Цукор (продавався го́ловно ґалка́ми) був дорогий. Діти навіть багатих батьків бачили магазинні цукерки тільки на Николая. Рідкістю був також стільниковий мед, бо власники вуликів переважно продавали його. Та все ж на свята жінки випікали деяке солодке печиво. За Польщі найпоширенішими були медівники (на перепаленому цукрі, яйцях, маслі й сметані). В час німецької окупації стали випікати “крухкі́й пля́цок” (на сметані, маслі, яйцях, дріжджах і соді, коржі перекладалися повидлом), згодом з’явилися крухкі тістечка. Все це випікалося в печі. Значну роль у раціоні монастирчанців відігравали різноманітні овочі і фрукти. Найпоширенішими овочами були капуста, бульба, буряки, огірки, цибуля, часник, квасоля, горох. Капусту на зиму квасили шітко́вану і в крижівках (на голубці). Як правило, заготовляли велику бочку. Квашену капусту варили до бульби чи квасолі, давали в пироги, а також на кукурудзяній крупі готували прийману капусту. Огірки ж влітку парили в горщику з сіллю, кропом та часником, а на зиму квасили, додавши солі, кропу, ду́бини, часнику і листя хреню. На сім’ю заготовляли ґілеті квашених огірків. Буряки зберігали свіжими і квасили потроху, в міру використання (з них варили борщ чи кісели́цю (за німців її називали “зу́па”) з кукурудзяними крупами або мукою). А з варених буряків та тертого хреню готували гостру приправу – цві́клі. Другим хлібом селяни називали бульбу, яка справді була повсякденною їжею. Обстругану бульбу варили і їли або топтаною, зарьи́дженою свинячим жиром (ма́стю), олієм чи сметаною, або цілою, або ж розколочували її з молоком (колоче́нка). Зварена неочищена бульба називалася не́лупка. Також бульбу пекли у грані в печі або в братрурі (пече́нка). Варену бульбу додавали в пироги. З сирої тертої бульби пекли на голій кухні пляцки (згодом в них стали домішувати яйце і смажити на сковорідці), а, додавши до неї трохи муки, випікали в печі на капустяному листі коржі та сту́льні (коржі з сиром чи капустою). З сирої бульби та нелупки варили також кни́ґлі (колись – суцільні, пізніше - з сиром). Стосовно фруктів, то їх зазвичай споживали свіжими (терті яблука, черешні, вишні, сливки, ягоди додавали в пироги як за́ліпку). Яблука і груші зимових сортів зберігали під сіном. Та найчастіше фрукти (переважно яблука, груші і сливки) сушили в печі чи в су́шні – особливій ямі, де розкладали вогонь, а зверху клали плетений з лози прямокутний лоток в дерев’яній рамі (лі́ску, су́шку) з подрібненими фруктами (лісни́цьома, сушени́цьома). Узимку лісниці вимочували і варили з них особливу страву (не напій!) – вар, яку їли з бульбою, квасолею чи кулешею, а також подавали на Святий вечір. Дещо згодом з сливок чи яблук почали варити повидло (яблучьи́нку), яке зберігали у закритих горщиках. Поповнювався селянський раціон і за рахунок дарів лісу: малини, ожини, чорних ягід, грибів. Їх також загатовляли на зиму: гриби або сушили (справедлікьи́, червонікьи, козарі́), або ж квасили (білі́, пі́дпеньки), а з малини видушували і переварювали з невеликою часткою цукру сік. Всі інші поширені нині овочі і фрукти з’явилися в Монастирчанах вже за радянських часів. Відтоді ж поширилися і різноманітні способи їх консервування. Нарешті, слід звернути увагу і на традиційні напої монастирчанців. З початку ХХ ст. (за Польщі) поширилася звичка пити чай (гарба́ту), який купували в магазині. А втім, продукт цей був дефіцитним, тому споживався тільки у святкові дні. Бідні ж селяни віддавали перевагу чаю з липового цвіту. До неалкогольних напоїв можна віднести також солодкий мед – подрібнені цукрові буряки виварювали, одержану дзьи́му відціджували і знову варили – до загустіння. Але популярнішими були алкогольні напої. Щоправда, за Польщі монополію на виробництво спиртного мала держава, тож горілку і пиво доводилося купувати. Селяни готували вдома тільки сливові́цу – пересипані цукром сливки доводили до бродіння і одержували дурманячу наливку. У радянські ж часи, хоч державну монополію на алкогольні напої ніхто не відміняв, дехто зважувався всупереч забороні гнати самогонку вдома. Для цього брагу з яблук, терніно́к, груш, бульби, житньої муки варили в баніку, обліпленому для герметичності тістом. Від нього до цебра відходила кручена трубка, якою капав готовий продукт. Згодом з’явилися навіть металеві самогонні апарати. Утім, спиртне було дешевим і простіше було все ж купити його. Насамкінець необхідно згадати народні методи лікування від надмірного вживання їжі чи алкогольних напоїв. Вони прості, проте ефективні: від переїдання вдосталь поїли водою, а від перепивання давали випити капустяного розсолу чи сечі. 4. Одяг, взуття, прикраси Одяг монастирчанців залежав від пори року, та загалом був досить традиційним, оскільки про таке поняття, як мода, селяни мали досить віддалене уявлення. В холодну пору (взимку, восени, ранньої весни) чоловіки ще в ХІХ ст. носили сіра́к - білого чи чорного кольору святковий верхній одяг без коміра. Сіраки на мали ґудзиків, їх поли зв’язувалися шнурочками. Дещо пізніше замість сірака стали вбирати ву́яш (з битого сукна), який був широкий у споді, мав комір і ґудзики та прикрашався косицьо́ма і бо́мбликами. До ходу ж одягали веретю́х з грубого біленого полотна чи прьи́дива. Під верхнім одягом чоловіки носили, як правило, сорочку (її підперізували широким шкіряним паско́м, оздобленим пацьо́рками, капсльо́ма чи мережаним візерунками) і бу́нду без рукавів, а також білі штани (заможні – холо́шні, з вовни чи сукна, бідніші – грубі полотенні, яких іноді доводилося вдягати дві пари). Багатші селяни натягали на ноги шерстяні капчури́ (шкарпи́ткі), бідніші ж ноги обвивали теплими платінка́ми. Затим взували шкіряні постоли́, до яких ззаду були прикріплені шкіряні-таки ремінці - во́локи, або шнурки, якими обмотували ногу до середини. В мороз руки захищали плетеними шерстяними рукавицями (до роботи використовували сукняні рукавиці, підбиті кожушьи́нков) з одним пальцем. На голову вдягали шапку з баранячої вовни (кри́мку) чи з іншого хутра (волоха́ню). Колись одяг не мав кишень, натомість через плече вішали шкіряну (або суконну) квадратну торбу – дзюбе́нку. У ній зберігали гроші, тютюн, кресало та губку тощо. Теплої пори (навесні, влітку) чоловіки носили зазвичай лише домотканні сорочку і штани . Сорочка не мала ґудзиків, а зав’язувалася біля горла стончка́ми-політи́чками. Її випускали поверх штанів. Штани-портки́ також не мали ґудзиків – їх стягували мотузком – вочкуро́м і зав’язували (завочку́рювали). Ходили ж у чоботях чи постолах з тоншої шкіри, але найчастіше – босі (аж до ІІ світової війни). У 20-30-х рр. (за Польщі) все частіше у вжиток стали входити штани і блю́зка, пошиті у кравця. Чоловіки почали носити також кожу́хи – білого кольору, обшиті по краях кримкою чи чорним смушком, погаптовані візерунками. Защіпався кожух ремінними ґудзиками, що вставлялися в ремінні ж вушка. Кожухи шили кушнірі. Жінки в холодну пору вдягали за Австрії білі кожухи зі станом, крислаті від пояса. Пізніше (за Польщі) стали носити червоні чи вишневі кожушки, вигаптувані візерунками та обшиті смушком. Під верхній одяг колись вдягали сорочку з вишитими манжетами, рукавами, комірцем та грудьми, бунду, широку шерстяну чи оксамитову спідницю (строкату чи одноколірну, рясну або ж гладку) і пі́вку (фартух). В час німецької окупації, утім, півки носити перестали, а спідниці почали збирати у фалди́. Вдягали також камізе́льки. Дівчата поверх вишиваних сорочок вдягали замість бундів короткі блюзки, які вкривали лише стан, прикрашені фальбанка́ми і менше́тами. Носили і чорні плюшеві камізельки. Жінки повинні були ходити з покритою головою, а дівчата до весілля могли ходити простоволосими. Колись молодиці носили на голові хустку, яку пов’язували по-молодицьки – зав’язували на потилиці, а взимку поверх завива́лисі ще й у во́внінку, яку зав’язували під підборяддям. Пізніше під підборіддя почали завива́ти хустки дівчата. На свята жінки та дівчата і взимку, і влітку взувалися в чоботи на високих обца́сах. Згодом дівчата почали віддавати перевагу черевикам на високих обцасах, а з 30-х рр. перейшли на чорні чи жовті шкіряні санда́ли (ме́шти), які замовлялися у шевців. Зазвичай же продовжували ходити босими. Популярними серед жіноцтва були різні прикраси. Старі баби вдягали під шию пе́рли, але пізніше, як і молодиці, стали носити кора́лі. Дівчата чіпляли на шию по 5-6 шнурків коралів, а ще носили нанизані на нитку та́лярки (одну чи три) – монети з вушками. За німців під коралі вдягали ще й 2-3 шнурки блискучих скляних пацьо́рків. У вуха вставляли залізні ко́втки (дівчаткам пробивали мочки вух ще в дитинстві). Також дівчата чіпляли до кіс різноколірні шпильки, а верх коси закріплювали гребінець. Коси (зазвичай дві) до половини (упі́вкоси) переплітали різнобарвними стончка́ми (стрічками), унизу їх також зав’язували в стончки. Насамкінець необхідно згадати про стрижки й зачіски. Малих бахурці́в узимку стригли дуже коротко, залишаючи чі́вку, а влітку обстригали наголо. Молоді хлопці за Австрії носили довге волосся, за Польщі ж почали стригтися і носити зачіски, подібні до звичайних сучасних. Чоловіки до ІІ світової війни стригли волосся рівно з вухом (іноді трохи вище чи чижче вуха – до півшиї), потім стали носити коротке волосся. Бороди чисто голили, зате прийнято було носити вуса. Дівчаток колись стригли рідко, а з півтора року мати починала їх заплітати. Дівчата носили догі коси (одну чи дві). В час весілля молодій різали косу нижче вуха. Тому колись жінки не носили кіс, а обрізували волосся по вухо. Лише за Польщі жінки також стали заплітати волосся в косу. 5. Промисли Обробка волокна. Волокно для виготовлення полотна одержували з коно́пель чи ле́ну (льону); на грубі мішки йшло також волокно з жіли́ви. Спочатку рослинні стебла довго вимочували у воді, а по тому сушили і терли на те́рлици, аж поки не відлітало термі́ті. Затим волокно чесали на круглій дротяній щітці, аж поки не одержували пові́смо (чисте волокно). Жмутки повісма розсмикували на грубі нитки і намотували на зубчасту куде́лю, яку застромлювали в столе́ць. Потім з допомогою верете́на чи “німецької куделі” (яку приводили в рух ногою) з повісма пряли тонкі нитки. Їх намотували на мотови́ло, а звідти клали на само́тічку (три́ньку) і звивали в клубки. Після цього по два клубки перемотували на снува́лку (на ній рахували по мірах), одержані жмутки ниток (чисни́ці – в 10 ниток товщиною і приблизно в 2 м завдовжки) сплітали, наче косу, перев’язували в кількох місцях, щоб вони не плуталися, і лише після цього несли до ткача, який ткав з них полотно. Відходи ж чесання (кло́чі) перетрушували і зберігали; згодом його пряли і з грубих ниток одержували грубше зрі́бне полотно (з якого шили зрібньо́хи – сорочки до ходу) та зовсім грубу валови́ну, що йшла на виготовлення мі́хів чи вере́т (їх вкладали з фарбованих ниток). Одержане сире полотно мало сіре забарвлення, з нього шили сирові́ повсякденні сорочки. Щоб одержати біле полотно, протягом цілого літа його необхідно було кілька разів поперемінно біли́ти – розстеляти щодня на зарінку чи коло хати і поливати водою (для цього використовували ша́йку – невелику металеву мисочку, або полива́чку), та золи́ти – пересипати в цебрі попелом і заливати на півдоби водою, опісля споліскуючи для нового білення. Врешті вибілене полотно прали, вибивали пра́лником і “прасували” – намотували на макогін чи тачівку і вирівнювали маґлівни́цев (желі́зко (праска, в яку засипали грань) з’явилося пізніше). Виготовлення полотна в домашніх умовах практикувалося до 50-х рр. ХХ ст., аж поки в селян не відібрали землю, позбавивши можливості вирощувати коноплі та льон. Обробка вовни. Сукно монастирчанці у домашніх умовах з початку ХХ ст. вже не виготовляли. Цим займалися приїжджі фахівці, які після стрижки овець і баранів з’являлися в селі, збирали в людей приготовану вовну, везли її на свої підприємства й там товкли у ступах. Ґаздам залишалося лише приїхати по готове сукно. Обробка шкіри. Після здирання з т |
1 липня 2008
³ Тема: Культура населення Монастирчаністорик Громадський побут 1. Сільське самоуправління Як будь-який населений пункт, Монастирчани здавна мали власну адміністрацію, яка користувалася в селян значним авторитетом і представляла їх інтереси в державних органах. Мабуть, за часів Давньої Русі це було віче – народні збори, де вирішувалися усі проблеми поселення. Віче було найбільш демократичною формою народного волевиявлення, оскільки не мало головуючого і дозволяло присутність на ньому усіх поселян чоловічої статі. Рішення приймалося більшістю голосів і отримувало статус неписаного закону. Віче не підпорядковувалося конкретним адміністративно-територіальним державним органам. Коли Галичину загарбали поляки, вони насамперед взялися за ліквідацію звичаєвого права і насадження своїх зконів. Хоча “руське право” ще довго було в користуванні, віча зникли, їх замінили збори громади, на чолі яких було поставлено со́лтиса. Пізніше, коли Галичина відійшла до Австро-Угорщини, сільська адміністрація не зазнала особливих змін, хіба що солтиса стали називати ві́́йтом (утім, з поверненням на ці землі польської адміністрації в 1920 р. війт знову став солтисом). В час німецької окупації 1941-1944 рр. селом керував ста́роста, а в радянські часи в Монастирчанах відкрито сільську Раду народних депутатів, яку очолював голова́ і яку формували депутати від різних частин села. Аналогічний устрій зберігся і після здобуття Україною незалежності. Характерною рисою сільської адміністрації з давнини до сучасності є її виборність. Так, місцевий орган управління обирався всією громадою Монастирчан, де родини були представлені найстаршими їх членами чоловічої статі. Вибори відбувалися відкритим голосуванням, а прохідними кандидатурами виступали зазвичай найповажніші й найрозумніші ґазди. В результаті утворювалася Рада, що нараховувала 11 радни́х (непарна їх кількість необхідна була для зручного голосування). Порадившись, радні висували кандидатуру війта (солтиса) і затверджували її голосуванням. Новообраний війт обирав власний “апарат”: писаря і полі́ціяна (посильного). Засідав війт з помічниками в канцеля́рії, що розміщувалася зазвичай у війта вдома. У віданні війта перебували усі сфери життя села, а тому його влада і авторитет були незаперечними (атрибутом влади війта був коштур). Однак більшість питань сільського життя він вирішував не одноосібно, а виносив на розсуд зборів громади, які відбувалися звичайно в неділю, по закінченні богослужіння, за межами церковного подвір’я. У разі потреби громада скликалася в неурочний час (поліціян заходив у кожну вулицю, сурмив в особливу трубку, щоб привернути увагу, а затим виголошував повідомлення, яке передавалося далі з уст в уста). В радянський час, хоч виборність голови сільради та народних депутатів декларувалася конституцією УРСР, нею нехтували. Голів сільради призначали з огляду на лояльність до влади і членство в Комуністичній партії, депутати ж на виборах також фактично затверджувалися, оскільки ніколи не мали конкурентних кандидатур. На жаль, про війтів, що керували Монастирчанами в ХІХ ст., даних не збереглося. Вдалося встановити, втім, що з кінця ХІХ до початку ХХ ст. (загалом 40 років) селом керував Олекса Кріцак. Після нього (також ще за Австрії) війтував Василь Ґєник. За Польщі ж війтами були відповідно Дмитро Дмитраш та Василь Князевич. В час німецької окупації старостували Антон Білчак і Василь Князевич. Із встановленням Радянської влади першим головою сільради став Григорій Суслик, а секретарем – Василь Князевич. Сільська громада відігравала величезну роль в житті селянина. Окрім вирішення загальносільських питань (як от сплата податків) розв’язувалися і нагальні проблеми. Скажімо, під громадською опікою перебували бідняки і самотні люди: їм привозили хмиз, приносили їжу, одяг тощо. Потерпілим від стихійних лих чи пожежі громада влаштовувала складку продуктами чи грішми. Узявши відповідну довідку у війта, вони могли йти просити допомоги й по інших селах. У громадській власності перебував ліс Погорілець (Сигла була скарбовим – державним – лісом, там можна було лише збирати хмиз чи обчищувати дерева від сушняку, хто ж намагався там рубати дерево, того штрафував лісник-побере́жник), пасовища на Горі та на зарінку. Під сінокоси відводився Мочір. Громада опікувалася також школою, церквою та резиденцією священика, утримувала для правопорушників чи злочинців “холодну” (розміщувалася на місці сучасної сільради). 2. Взаємини в сім’ї та родині На початку ХХ ст. пересічна сільська сім’я нараховувала, окрім батьків та дідів, ще й по 8-10 дітей. Якщо ж дітей було лише 5-6, така сім’я вважалася малодітною. Сім’я складалася зазвичай з батька, матері, дітей та онуків. З родиною жили також діди і баби, а от прадіди й прабаби вже замешкували окремо. Главою сім’ї вважався найстарший чоловік (дідо чи батько). Він мав виключне право керувати сімейним бюджетом та розподіляти спадщину. Нерідко бездітні сім’ї брали у близьких родичів на виховання дітей-приймаків, які з того часу наділялися усіма правами рідних дітей. Іноді у прийми брали вже дорослих, і навіть одружених: вони за спадок доглядали перестарілих родичів. Хлопці мали право створювати власну сім’ю (женитися) з 19-20 років. Дівчатам дозволяли виходити заміж з 14 років. Якщо юнак не одружився до 25 років, його називали “стари́м па́рубком”, дівчину після 20 років кликали “старо́в ді́вков”. Нерідко створювали нові сім’ї і люди похилого віку (переважно вдівці та вдовиці) – го́ловно через земельну власність. Багаті родичі, як правило, не дозволяли своїм дітям побиратися з бідними. Якщо ж діти ішли проти волі батьків, їх могли позбавити спадщини, або ж відправляли жити до бідняків. Після одруження з батьками залишалися переважно старші сини, оскільки вони виступали головними спадкоємцями і помічниками на господарстві. Дочок вигідніше було давати на сторону, бо це не передбачало жодних фінансових витрат. Щоправда, в наш час прийнято чинити переважно навпаки: хлопець іде на бік, а дівчина залишається біля батьків. У родині здавна існував (і існує) чітко визначений ступінь спорідненості. Потомство батька і матері – діти, які є між собою рідними братами і сестрами. Потомство дітей – онуки, потомство онуків – правнуки тощо. Діти рідних братів і сестер звалися пе́рвими (двоюрідними) братами чи сестрами, діти двоюрідних – трирі́дними. Трирідні брати і сестри могли вже рода́тисі, щоправда для цього необхідний був дозвіл церковної єпархії. Це ж стосується родичів упі́вчверта – коли син (дочка) трирідного брата (сестри) побирався (побиралася) з трирідною сестрою (братом) свого батька (матері). Так звані чотирирі́дні брати і сестри вважалися вже надто віддаленими родичами і могли побиратися без перешкод. Родичі батька і матері мають наступні назви: брат батька – стрий, його дружина – стри́йна, їх діти – стриє́чні. Сестра батька з чоловіком – те́та і ву́йко. Брат матері – вуйко, його дружина – ву́йна. Сестра матері – тета, її чоловік – вуйко. Первих братів тата також звуть стриями, мами – вуйка́ми, а первих сестер батька і матері кличуть, відповідно, тета́ми. Батько чоловіка для його дружини – све́кор, мати – свекру́ха. Батько жінки для її чоловіка – тесть, мати – те́щі. Для батьків жінки її чоловік – зіть, для батьків чоловіка його жінка – неві́стка. Батьки чоловіка і жінки – свати́ (сват і сва́ха). Чоловік сестри зветься шваґро́́ (шва́́ґєр), жінка брата – братова́. Якщо побиралися вдівці, які вже мали власних дітей, то нерідний син в такій сім’ї звався па́серб, а дочка – па́сербиці. Хрещені батьки називалися нана́шко і нана́шка (щоправда, часто так кличуть літніх людей взагалі). У селі родини були відомі як за прізвищами, так і за вуличними прізвиськами, нерідко образливими. Наявність прізвиська не залежала від майнового стану сім’ї – по-вуличному кликали як бідних, так і багатих. 3. Взаємовідносини з сусідами Неабияке місце в житті селянина займали взаємини з сусідами. Близькими сусідами вважалися мешканці найближчих трьох хат, далі йшли вже сусіди далекі. Власники двох змежованих полів, утім, були вже не сусідами, а межівника́ми, хоч також намагалися жити в злагоді. Зазвичай найтісніші контакти нав’язувалися саме між близькими сусідами. Так, сусіди часто відвідували одні одних, обмінювалися новинами, приходили в гості на великі свята, брали активну участь у родинних святах, виступали свідками при розподілі майна тощо. Якщо сусідські овочі чи плодові дерева перевішувалися через паркан, їх дозволялося рвати. Відповідно, якщо близькі сусіди гні́валисі, усякі зв’язки обривалися, натомість виникала стійка ворожнеча. У випадку нанесення сусідам шкоди птицею, худобою чи дітьми справу намагалися залагодити полюбовно, але в разі тривалої конфронтації кликали війта з кількома радними, які оцінювали збитки і зобов’язували винного усе відшкодувати. Однією з найважливіших рис сусідських відносин була взаємодопомога. Скажімо, сусіди охоче зичили одне одному все необхідне. Багаті сусіди допомагали бідним харчами, дровами, гноєм, транспортом, а за це бідняки поралися в них по господарству. Як правило, багаті ґазди наймали на роботу саме бідніших сусідів. Про роботу годи́лисі батьки наймита. Наймали переважно на рік, а якщо наймит був роботящий – то й на довший строк. Наймит жив і харчувався у родині господаря, за роботу йому платили грішми чи фа́нтов (одягом, речами). Поширеними між сусідами (родичами чи й односельцями) були супряги. Переважно сусіди спріга́лисі навесні орати людям землю, коли мали по одному коневі. Орали почергово (через день), зароблені гроші ділили, щоправда, власник знаряддя (плуга) отримував за договором більше. При переробці сільськогосподарської продукції (в млинах, олійницях) сусіди працювали кожен за себе, по черзі, але допомагали одні одим. Найбільш поширеною формою безплатної громадської взаємодопомоги були то́локи. Їх скликали переважно заможні господарі та середняки, оскільки мали більше поля. Влітку та восени толоки скликалися в час косовиці, іноді – у жнива, під час брання бульби. Приходити на толоку слід було з власними знаряддями праці. Косарів і женців пригощали після роботи, а бра́льом несли іноді обід, а то й підвечірок (якщо йшли від обіду). Зате через кілька днів організатор толоки влаштовував удома урочисту вечерю, нерідко – з музиками. Толоки могли скликатися також в час будівництва. Пізньої осені та взимку на толоки збиралися для лущення кукурудзи (дівчата і жінки обчищали кияхи, хлопці сплітали їх у “коси”), кручення димок (дівчата і молодиці), дертя пір’я (дівчата) і т.п. Такі толоки проводилися увечері, переважно на них приходили сусіди і близькі родичі (до 15-20 жінок та дівчат), а також хлопці, які найчастіше нічого не робили, натомість співали і розважали присутніх. Після толоки усіх кликали на вечерю, а якщо в хаті була ще й друга кімната, а поблизу жили музики, влаштовували також невеликі танці. Сусідські дівчата взимку збиралися ще й на вечерни́ці. Їх робили після обіду в чиїсь хаті, щоб у гурті прясти, вишивати сорочки і т.п. Іноді на вечерниці приходили хлопці, розважали дівчат, колядували і співали. 4. Правові відносини Як уже вказувалося, монастирчанці, як і решта населення Галичини, здавна користувалися в повсякденному житті звичаєвим правом, тобто неписаними, усталеними часом законами. Після захоплення наших земель Річчю Посполитою тут насильно стали вводити польські писані закони, а після розвалу Польщі на ці території поширилися закони Австро-Угорщини. Результатом такого стану справ стало те, що злочини проти держави стали розглядатися в державних судах, а внутрішні негаразди села вирішувалися на судах громади. Громадські суди відбувалися на сільських зборах. Головував на них війт. Тут розглядалися питання про порушення порядку чи моралі, зазіхання на чужу власність тощо. Найпоширенішими були справи про неправомірне переорювання сусідської землі, про бійки і т.д. При розгляді обов’язковою була присутність хоча б двох свідків, які присягалися говорити тільки правду. Карали нерідко на місці судилища, привселюдно (війт міг відлупцювати своїм коштуром за якийсь проступок парубка, наказати посадити пияка чи бешкетника на кілька діб у “холодну”; дівчатам, що втратили цноту, рубали косу, жінок-розлучниць виводили на вулицю і били). Кримінальні справи розглядалися в повітовому суді в Солотвині. Там же знаходився постеру́нок (поліційний відділок), де підсудних утримували під час суду, а також ув’язнювали засуджених. За порядком наглядав постерунко́вий. Селяни спостерегли, що під час звичайного обходу ремінець на його кашкеті знаходився над козирком. Якщо ж постерунковий ішов когось арештовувати, він натягував ремінець на підборіддя, а до гвинтівки прилаштовував багнет. За шкоду чи злочин, вчинений божевільним або дитиною, відповідальність несли родичі. Окрім тяжких злочинів, у віданні державних органів були також питання про податки. Якщо селянин вчасно не сплачував річний податок чи секіра́цію (страхівку), з повіту приїздив здику́тор і в разі відсутності грошей забирав з хати фа́нту (якусь вартісну річ: кожух, верету, подушку тощо). Справи про позики спочатку узгоджувалися між фізичними особами, за участю двох-трьох свідків, а затим у канцелярії війта писалася розписка. Зазвичай зичили без відсотків, іноді – під заставу (за якусь цінну річ). Якщо ж боржник не віддавав грошей до третьої вимоги, справу передавали до суду. Звичаєве право усталювало взаємовідносини між людьми. Скажімо, щоб уникнути переорювання, на межах між полями в кінцях і посередині прийнято було в якості межових знаків закопувати великі камені. Традиційно розв’язувалися питання про взаємодопомогу. Іноді до багатих ґаздів на роботу наймалися бідніші селяни – за гроші, за харчі чи за послуги (вивіз гною, оранку тощо). Часто заможні господарі мали постійних робі́тників-сусідів. Їх ґазди в першу чергу просили про допомогу, коли виникала потреба (садити і брати бульбу, сапати кукурудзу і т.п.). За роботу їм безплатно привозилося додому сіно, лист, дрова, бульбу. Між родичами відносини також освячувалися віковими традиціями. Так, куми нерідко браталися – жили у злагоді і взаємодопомозі (“Ку́мам сі гріх свари́ти!”). Побратимами вважалася і вся фамі́лія (родина); особливо взнава́лисі перві брати і сестри – відвідували одні одних на храм, у свята, часто ходили в гості. До царини звичаєвого права доцільно також віднести форми виявлення ввічливості, а також лайки та прокльони. У першому випадку вживалися слова та фрази типу “про́шу па́на”, “ві́бачте”, “дьи́кую – про́шу ду́же”, у другому великою популярністю користувалися наступні вислови: “Шля́к би тебе́ тра́фив (впік)!”, “Грі́м би ті поби́в!”, “Ко́лька би ті сколо́ла!”, “Кро́в би тебе́ на́гла залльи́ла!”, “Бо́г би ті заплати́в!” тощо. Основою основ сільського життя здавна була приватна власність, а тому право власності було до дрібниць регламентоване. Приватна власність вважалася недоторканою, через це, скажімо, на чужій землі суворо заборонялося полювати чи рибалити – на порушників накладалися високі штрафи. Людина одержувала право розпоряджатися майном з 24 років (за Австрії молодь до 18 років навіть вважалася непідсудною через неповноліття). Тоді ж можна було укладати різні договори. Усе майно родини поділялося умовно на “вітці́вщину” – власність предків батька, та “матери́зну” – власність предків матері. Майно передавалося в спадок у заповіті (теста́менті) через посередництво нотаріуса (нота́руша). В такому випадку господар ділив усе майно поміж родичами, як йому було завгодно. У випадку ж несподіваної смерті батька (коли він не встигав скласти заповіт) діти, як правило, успадковували поле порівну, причому неодружені чи одинокі мали однакові права з усіма (щоправда, віно́вані діти в пайку не входили). Хто лишався на батьківському господарстві, автоматично ставав власником плугів, хатнього начиння, курей тощо. Часом бездітні сім’ї брали на виховання бідних родичів-приймаків. В такому випадку приймаки спадкували майно на правах рідних дітей. Траплялося, літні люди чи вдівці жили “на віру”, об’єднуючи свою власність. У разі смерті одного з них спадкоємцем ставав другий. Поширені були різні договори, пов’язані з правом власності. Скажімо, практикувалася дарови́зна – бездітні сім’ї дарували поле або хату дітям родичів. Також траплялися договори спі́вників, коли дрібне переробне підприємство (наприклад млин) перебувало у спільній власності пайовиків, що платили за частину власності податок і страхівку, а прибуток ділили відповідно до розміру вкладеної пайки. Хто володів найбільшою пайкою, міг поступово, сплачуючи гроші співникам, викупити вказане підприємство у приватну. Але головно практикувалися договори, пов’язані з позиками, купівлею-продажем та наймом на роботу. Скажімо, куплений товар чи худобу (корову, коня тощо) можна було повернути протягом тижня (але не пізніше!), якщо проявлявся якийсь їх прихований ґандж. Коли укладався договір, обидві сторони вита́лисі (били по руках), а затим складали його письмово через нотаруша, з свідками. У випадку ламання договору на порушника подавали до суду. |
1 липня 2008
|
| Закрити |
